fbpx

Через те, що батьки були проблемними, одного дня в наші двері постукали соціальні працівники. Ми з братом опинилися в дитячому будинку, а згодом, у різних сім’ях. Пів свого життя я розшукувала найріднішу в світі людину. Коли надії вже були майже втрачені, зі мною зв’язалася Марія. – Здається, мій батько, ваш рідний брат! – Я стояла, як вкопана!

Через те, що батьки були проблемними, одного дня в наші двері постукали соціальні працівники. Ми з братом опинилися в дитячому будинку, а згодом, у різних сім’ях. Пів свого життя я розшукувала найріднішу в світі людину. Коли надії вже були майже втрачені, зі мною зв’язалася Марія. – Здається, мій батько, ваш рідний брат! – Я стояла, як вкопана!

“Мій останній спогад про брата – з дому дитинства. Я стою на сходах, плачу і вигукую: “Максиме, Максиме, не забирайте його в мене!” І так наші дороги з братом розійшлися. Він був на рік молодшим за мене.

Все, що я знаю про біологічних батьків, це те, що вони були дуже молодими і дуже проблемними. Двері їм відкрили соціальні працівники.

Мені було трохи більше року, Максиму лише кілька місяців, коли обоє батьків опинилися за “решіткою”, а нас забрали до дитячого закладу. Ми були надзвичайно зациклені одне на одному, ніби знали, що в світі більше нікого немає.

Мій брат пішов на усиновлення, коли йому було менше трьох років. Потім, через кілька тижнів, з’явилися мої батьки, тобто ті, хто мене “обрав”.

Уткнувшись головою в новоспечений мамин светр, я плакала, що хочу до Максимка.

– Не хвилюйся, ми його знайдемо, – втішала вона мене.

З часом спогади трохи потьмяніли. Можливо, ще й тому, що в мене був гарний дім і люблячі батьки. Я ніколи не перестану бути вдячна їм за те, що вони прийняли мене і дали мені можливість жити абсолютно нормальним життям. Я закінчила школу, і поступила в медичний коледж.

Одного вечора, коли я працювала в лікарні, туди прийшла вихователька з дитячого будинку з чотирирічним хлопчиком, у якого були деякі проблеми зі здоров’ям. Раптом все повернулося до мене! Я бачила, як Максим йде попереду мене, і не знаю куди.

– Ми знали, що можна усиновити братів і сестер, – сказала мені мама ввечері. – Ми хотіли вас обох, але, здається, через якусь адміністративну помилку Максим пішов на усиновлення раніше, – сумно додала вона.

– Я щиро надіюсь, що йому пощастило так само, як і мені, – усміхнулася я мамі.

Іноді я згадувала його, але роки минали.

Одного дня у наше відділенні прийшов новий лікар, Дмитро Васильович. Я закохалася, і батьки організували нам дуже гарне весілля.

Боженька подарував нам двох чудових хлопчиків, старшого ми назвали Максим, молодшого – Петрик. Перебуваючи вдома під час декретної відпустки, я більше, ніж раніше, думала, яка доля, ймовірно, спіткала мого брата. Тоді я вирішила його розшукати.

Це був довгий шлях. На це пішло майже десять років. У той момент, коли я думала, що збираюся здаватися, зі мною через один із месенджерів зв’язалася якась Марія.

– Привіт, мене звуть Марія, а мій тато Максим, мабуть, ваш брат.

Я стояла, як вкопана! Ми з Марією обмінялися інформацією та фотографіями, і я зрозуміла, що я справді знайшла свого брата!

Максим жив лише за сто кілометрів від нас. Неймовірно!

Ніч перед нашою зустріччю я не могла заснути. Мене переповнювали емоції.

Був гарний літній день. Ми замовили столик на літній терасі. Я схвильовано обійшла стіл, коли він прийшов з донькою та дружиною. Без слів ми впали в обійми і обоє заплакали.

– Це єдине, що я пам’ятаю зі свого дитинства в домі, – згадував він. – Я йду кудись, а на сходах стоїть маленька дівчинка й сильно  плаче.

Максиму, як і мені, пощастило з прийомними батьками. І що цікаво, вони теж хотіли нас обох всиновити. Та за дивним збігом обставин все вийшло зовсім інакше.

Батьки також пізніше сказали йому, що в нього десь є старша сестра. Йому, як і мені, не вистачило сміливості почати довгі пошуки.

Минуло майже шість років, як ми з Максимом зустрілися. Ми досі спілкуємося, їздимо один до одного. Шкода, що ми втратили сорок років…

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

You cannot copy content of this page