Якщо ви думаєте, що одна дитина це добре, то ви глибоко помиляєтесь. Хочу розказати вам історію свого життя, щоб ви не робили таких помилок, як я та моя мама.
Я народилася в люблячих батьків. Мене балували і виконували кожну забаганку, але мені не потрібні були ляльки, я хотіла братика чи сестричку.
До слова, мої мама і тато також єдині в сім’ях. Пам’ятаю, як кожного року мої подруги та однокласники просили у листі до Миколая нові іграшки, цукерки, моднявий одяг, а я писала лише одне, але таке важливе для мене речення: “Св. Миколаю, хочу щоб цього року у мене з’явилась сестричка чи братик”.
Та, на жаль, моє бажання не виконувалося. Мама пізніше мені розказувала, що вони обстежувалися, і лікарі казали, що ніяких перешкод до заповітного бажання немає, але…
Коли я була в другому класі раптово не стало батька. Тоді мій світ наче рухнув. Ми довго з мамою сумували, але життя продовжується.
Через три роки мама знову вийшла заміж, але дядько Іван був вже розлучений і в нього було два сина, яким він платив аліменти, і на мамині прохання про спільну дитину він казав: “Ти хочеш, щоб люди казали: Твої, мої і наші?”.
А якщо чесно, то заробляв він мало, тому про другу дитинку й мови не було. Мама згодом змирилася, але разом вони довго вже не прожили – розбіглися через важкий характер Івана і вічні фінансові проблеми.
Я після закінчення школи вступила до інституту. Дуже мріяла бути вчителем молодших класів, але навіть ця мрія не здійснилася… але про це трохи пізніше.
Будучи ще студенткою я познайомилася з Кирилом. Він тоді працював електриком. На той момент я думала, що це моя доля, тому закривала очі на всі його витівки. Він був неймовірно красивий, і дівчата табунами за ним бігали. Я в той час тішилась, що серед усіх він вибрав мене.
Через рік після весілля у нас з’явилась донечка, яку ми назвали Богданкою. Але чоловік став все частіше затримуватись на роботі, а потім подруги та знайомі почали говорити мені, що бачили Кирила то з одною то з другою. Я не стала терпіти таке ставлення і подала на розлучення.
Заміж вдруге я так і не вийшла. Працювала на заводі, який знаходився в нашому селі, бо місця в школі для мене так і не знайшлося, а їхати кудись дальше, в якесь село чи район я не могла, чи просто не хотіла…
Мені вже 4о років. Дочка вчиться на бармена. Вона в мене досить цікава, вся в татуюваннях, пірсингу… Заміж не збирається і взагалі каже, що сімейне життя, діти це не для неї.
Богданка, мама і я – це і є мої єдині рідні люди. Це дуже важко. Почуваюсь самотньою в такому великому світі.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалась стаття, поділіться з друзями на facebook
