fbpx
життєві історії
– Через тиждень буде рік, як немає моєї Зосі. Треба службу в церкві замовити. Дітям нагадати. Ех, Зосю, Зосю… А може, я Ліду запрошу на річницю, заодно і познайомимось, згадаємо їхню дружбу? Довго не думаючи, набрав номер телефону. Ліда, на диво, погодилася. Та згодом, все обдумавши, Павло взявся за голову. – Що діти скажуть? А люди в селі? Будуть в зубах носити. Скажуть, на річницю нову жінку привів

Дід Петро сидів на лавці під хатою, і згадував, як колись воркували тут з дружиною.

– Чому, чому так рано пішла від мене, Зосю? Хіба 56 років, це вже для того час?

Поженилися вони одразу ж після того, як Петро повернувся з армії. Нажили вони двійко діточок: сина – Андрія, і донечку – Анастасійку.

Жили вони в селі в мирі та злагоді. Просто ніколи було сваритися, у кожного була своя обов’язкова робота. Петро по господарству порався. Зося на городі та на кухні керувала.

– Петрику, лишай все, і бігом до столу! Вареники чекати не будуть – остигнуть. – ніжним голосом говорила дружина.

А Петро так і робив. Не любив дружину засмучувати. Так і жили. Діти до них рідко приїжджали, зайняті своїм були. Та на великі свята і на дні народження з’їжджалися всі. Зося завжди пекла свої фірмові пиріжки з маком, які так любили онуки, а їх у бабусі з дідусем було аж п’ятеро.

В Зосі були деякі проблеми з нирками, тому лікар і радив, хоча б раз в рік, їздити на курорт, щоб водички попити. Не раз ми й удвох їздили, коли була така можливість, але частіше Зося сама лікувалася. В Трускавці ми знайшли хороший санаторій, де вона кожного року була “у гостях”.

З господарки у діда залишилися лише кури, кіт та собака. Не було дуже біля чого поратися.

Того дня Петро сидів на своїй улюбленій лавочці, підпершись на палицю. А ж тут листоноша його гукає. Підвівся дідусь з лавки, пройшовся по довгій вулиці і отримав листа, який був адресований Зосі, якої вже немає на тому світі.

Петро лише побачив що з Трускавця, і не наважився в той день його відкрити. Боявся, щоб часом щось не вилізло з ідеального, на його погляд, життя дружини, та з часом цікавість взяла гору.

Відкривши лист він прочитав такі ніжні слова.

“Дай Боже здоров’ячка, Зосю! Давно від тебе не отримувала вісточки. Я телефон втратила, а разом з ним і твій номер телефону. Як ти? Як поживає твій Петро? Часто згадую, з якою ніжністю та теплотою ти про нього завжди розказувала…”

Павло з перших рядків зрозумів, хто написав ці зворушливі слова. Це була Ліда, жіночка, яка працювала в фізкабінеті і робила процедури його Зосі. Вони здружилися, і часто переписувалися, а згодом і зідзвонювались.

Від таких слів його серце затремтіло. Він заховав цей лист біля фотографій з його Зосею, і ще не раз повертався туди, щоб його перечитати.

Одного дня він таки рішився відповісти на листа

“Доброго дня, Ліда! Пише вам чоловік Зосі. На жаль, моя дружина більше не зможе вам написати, її вже немає в живих…”

Після того часу вони часто списувались, зідзвонювались. Ліда була для Петра єдиним порятунком від самотніх вечорів. Діти навідувались до старенького дедалі рідше.

– Через тиждень буде рік, як немає моєї Зосі поруч, – говорив сам собі чоловік. – Треба службу в церкві замовити. Дітям нагадати. Ех, Зосю, Зосю… А може я Ліду запрошу на річницю, заодно і познайомимось, згадаємо їхню жіночу дружбу?

Довго не думаючи, набрав номер телефону, і все це запропонував Ліді. Ліда, на диво, погодилася.

Та згодом, все обдумавши, Павло взявся за голову. – Що діти скажуть? А люди в селі? Будуть в зубах носити. Скажуть, на річницю нову жінку привів. Не встиг це подумати, як задзвонив телефон.

– Петре, я тут так подумала. Не поїду я до вас. В себе в Трускавці на службу дам, і помолюсь за душу Зосі. Так краще буде.

На річницю зібралися всі сусіди, родичі. Після служби пом’янули Зосю. Коли всі розійшлися, підійшла до батька донька, і каже: “Тату, може ти б собі когось ще знайшов? Ти у нас ще зовсім молодий. І нам буде спокійніше, що поруч з тобою жінка”

Ці слова і стали роковими.

Вже два роки як Петро живе з Лідою. Діти до них навіть стали частіше навідуватися, а онуки так взагалі – бабусею називають…

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – freepik

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

facebook