fbpx
життєві історії
Через тиждень після весілля, Марічка з чоловіком зустрічала з поїзда свою матір. – Ти що, не могла краще одягнутись? Ти ж в місто приїхала. Всі на тебе, а за одно й на нас, дивитись скоса будуть. – Ой, доню, та кому я в вашому місті потрібна. Одягла, щоб зручно було, а не для моди. – Додому Марічка йшла вся на нервах, боялася, щоб чогось мама “сільського” не ляпнула новоспеченому чоловіку

Через тиждень після весілля Марічка з чоловіком зустрічала з поїзда свою матір. – Ти що, не могла краще одягнутись? Ти ж в місто приїхала. Всі на тебе, а за одно й на нас, дивитись скоса будуть. – Ой, доню, та кому я в вашому місті потрібна. Одягла, щоб зручно було, а не для моди. – Додому Марічка йшла вся на нервах, боялася, щоб чогось мама “сільського” не ляпнула новоспеченому чоловіку.

***

Матері своєї – Іванки – Марічка стала соромитися років в тринадцять. Якраз її почали цікавити всякі “дорослі” жіночі штучки. Тут-то вона і зауважила, що її мати не як інші жінки їх досить великого селища.

Іванку не цікавили ні модні шмотки, ні косметика. Манікюру вона зроду не робила. Та й мова у матері була простувата, “колгоспна”, як говорила Марічка. А професія так і взагалі ганьба – пташник. Освіченості їй теж явно не вистачало.

Міцно засіла з тієї пори в голові Марічки думка, бажання стати міською, вирости скоріше і до краплі висмоктати з себе селючку.

Росла вона дівчинкою розумною, добре вчилася. Тут явно вплинули невідомі батьківські гени. Якось Марічка запитала у матері про батька.

– А бог його знає, де він, – просто відповіла Іванка, і Марічка більше не цікавилася.

Через кілька років виїхала в місто, вступила до технікуму. І жодного разу – ні разу! – за весь час навчання до матерів не приїжджала. Навіть влітку. Так і жила в гуртожитку. А Іванка регулярно моталася до своєї Марічка з повними сумками картоплі і закруток. Сильно соромлячись материних безглуздих беретів і безглуздих в’язаних кофт, Марічка ніколи довго не дозволяла Іванці перебувати в їх з дівчатами-однокурсницями кімнаті.

– Мам, ну чого там сидіти, пішли у двір на лавку.

Проста і наївна Іванка про доньчин терзання не підозрювала. Як любила її всім своїм добрим материнським серцем, так і продовжувала любити. Але ж молода ще була Іванка. Двадцять років їй всього виповнилося, коли Марічка на світ з’явилася.

Небажання Марічки приїжджати навіть на канікули в рідне селище принесло, проте, свої плоди – обзавелася дівчина справжнісіньким нареченим Сергієм. Іванку на весілля не покликали. Дуже вже Марічка боялася, що та схибить і зганьбить її. Та й не робили шикарного весілля. Матері вона зателефонувала за день до розпису в РАЦСі і поставила перед фактом.

– Доню! Так як же це?

– Що це, мам? Нічого особливого, студентське весілля. А ти до нас через тиждень приїжджай знайомитися.

Знайомства цього Марічка зовсім не чекала. Новонабута свекруха відразу стала її кумиром. В думках вона вже подумки компенсувала недоліки матері свекрушиними “заслугами”. А ними були (ні багато ні мало) постійна укладка, макіяж-манікюр, модний одяг і маса біжутерії.

Мріяла Марічка, що стануть зі свекрухою подругами і не помічала ні її егоїстичності, ні близькості. В сімейне життя сина та не лізла. Здавалося, збула з рук – і добре. Житлове питання молодих вирішили так – Сергієва бабуся по батькові переїхала до сина з невісткою в колишню Сергієву кімнату, а наречені стали жити в її квартирі.

Іванка повинна була приїхати на електричці. Коли Марічка разом з чоловіком вийшла на перон і побачила що стоїть там мати, то мало не здригнулася. З величезним рюкзаком за спиною і двома баулами в руках, в яскравому береті, захисного кольору куртці і гумових чоботях, Іванка безпорадно озиралася, шукаючи очима дочка що спізнювалася.

– Мамо, ну ось і ми! Знайомся, це мій чоловік Сергій.

– Доброго дня…  Сергійку, – несміливо промовила Іванка.

– Радий познайомитися, Іванна Борисівна, – весело відповів Сергій, забираючи у тещі і баули, і рюкзак, – ого, і чого це Ви туди наклали?

– Так як же… картопельки думаю вам, огірочків…

– Картопелька – це добре! – знову весело сказав Сергій і бадьоро рушив вперед.

– Не могла краще одягнутися, в місто все-таки приїхала, – засичала Марічка на матір.

– Доню, так хто ж на мене дивиться?

Марічка закотила очі. Удома вона виставила на стіл тарілку з міні-бутербродами, нарізану кружальцями апельсин і тонкі скибочки сиру. Іванка здивовано дивилася на все це.

– Доню, а хліб чего такий маленький?

– Мамо! Це називається ка – на – пе-е!

Іванка, вкрай розгубилася від строгості дочки, промямлила:

– Так може це… картопельки посмажити?

Сергій, який до того з тугою дивився на Марічки кулінарні шедеври, раптом пожвавився:

– А давайте, Іванна Борисівна! – і суворо подивився на дружину.

– А ось тут у мене ще капусточка вам, – Іванка витягла з рюкзака банку з квашеною капустою.

Сергій аж засіяв від задоволення. Підбадьорена підтримкою зятя, Іванка почала звільняти свої величезні сумки від дарів, супроводжуючи кожен поясненням:

– Грибочки ось, сама солила. А це мариновані. Грузді. Варення полуничне. Помідорчики. Ще моєї бабці рецепт. Ти їх, Сергій, під біленьку. Ікра кабачкова. Огірочки. Завжди у мене хрусткі виходять.

За хвилину стіл був заставлений банками різних калібрів, переможно потіснили Марічки тарілочки до самого краю так, що вони ризикували впасти.

Сергій бурхливо висловлював захоплення.

– Найкращий подарунок на весілля! Мої-то ніколи цим не займалися. Ось це теща у мене світова!

***

Марічці залишалося два тижні до пологів, коли несподівано на порозі їхньої квартири з’явилася Іванка. Як завжди, навантажена гостинцями.

– Мам, ти чого це? Без попередження.

– У відпустці я, доню. Приїхала ось провідати, допомогти тобі. А чого попереджати-то?

На наступний день Сергій повернувся з роботи і заявив:

– Марічко, мене несподівано у відрядження відправили, так що добре, що з тобою мама.

– Як у відрядження? Надовго?

– Відразу після вихідних повернуся.

– Ну так що зі мною може трапитися? Народжувати-то через два тижні.

– Ну хіба мало. На всякий випадок. Іванна Борисівна, Ви ж залишитеся?

І, поцілувавши дружину в кінчик носа, Сергій почав збиратися. Насправді ні в яке відрядження йому не було потрібно. Просто за довгі місяці Марічки вагітності він втомився від її примх, частого невдоволення і зміни настрою і тому з легким серцем їхав на вихідні до друга, що жив за містом біля озера, відпочити від суспільства дружини і порибалити.

Вранці у Марічки почало тягнути живіт. Вона не звертала уваги, але до вечора все збільшилось.

“Рано ще ж, – думала Марічка, – свекрусі зателефонувати?”

Іванка в цей момент пішла помитися в ванну. Марічка набрала номер батьків Сергія.

– Милочка, так це тобі не мені потрібно дзвонити, а в швидку, – заявила своїм високим голосом свекруха, почувши від Марічки, що вона “здається все”, – а що, Сергія поруч немає?

– Ні-і, він у відрядженні.

– Дивно, міг би відмовитися в такому випадку. Я-то тобі чим можу допомогти.

Від несподіваної зневаги свекрухи Марічці стало ще важче.

Іванка вимкнула воду і почула слабкі зойки дочки. Вискочила, обмотана рушником, і побачила дочку на підлозі і притулившись спиною до дивану…

– Доню! Невже почалося? Зараз я в швидку подзвоню!

Іванка вмить стала якоюсь зібрано-діловою. Подзвонила в швидку, чітко вказавши всі дані.

– Доню, сумка-то у тебе зібрана?

Марічка похитала головою, не в силах вимовити ні слова. Іванка зібрала все необхідне.

– Тримайся, донечко, тримайся, нічого воно, нічого, – примовляла Іванка, погладжуючи Марічку по спині і плечам до самого приїзду швидкої.

У пологовому будинку Марічку швидко оглянули і відвезли. Іванка почула кинуте лікарями “сідничне передлежання”. Що це таке, Іванка знала. Сама так свою Марічку на світ привела. Ох і намучилася тоді.

– Жіночко, не можна тут сидіти. Їдьте додому.

– Як же я поїду. Дочка ж моя.

– Не можна, не можна, жінко. Не прийнято.

Але уперта Іванка залишилася на лавочці, де злегка задрімала. Жаліслива медсестра тільки похитала головою і накрила Іванку старенькою вовняною ковдрою.

Вранці її розбудили.

– Стала мамою. Чуєте? Хлопчик. Три п’ятсот. Все гаразд. Відпочиває вона. Йдіть додому. Передачки вечорами можна приносити.

По обличчю заспаної Іванки розтеклася щаслива усмішка. Вона з’їздила на квартиру до Марічки, вмилася, поснідала, потім пробіглася по магазинах і вже до обіду намотувала кола навколо пологового будинку. Нарешті почула рідний голос:

— Мамо!

– Доню!

Кинулася на голос, до вікна, за яким стояла її Марічка, бліда і усміхнена. Будівля пологового будинку була старенькою, вікна на першому поверсі низькі, так що можна спокійно заглянути в палату.

— Ну як, донечко? Все добре? Я ось тут тобі принесла…,- Іванка перекинула через підвіконник пакет.

– Мамо, куди так багато? Ну ти чого?

– Їж, донечко, їж. Тобі зараз потрібно. Ну як, бачила?

– Бачила! Ма-а-аленький, – Марічка від розчулення впустила сльозинку, а Іванка у відповідь – цілий водоспад.

– Мамо, ну ти чого?

– Нічого, доню, це я від щастя. Донечка, – сказала Іванка після паузи, – ти вже мене вибач, що я про батька-то твого… Тут він живе. В місті. Тільки сім’я у нього. Картку твою я йому показувала. Навчалася ти тоді. П’ятнадцять тобі було. Тільки він сказав – а чого я їй скажу.

– Так навіщо він нам, мамо? Нам і удвох добре, чи не так? Ой, мамо, – Марічка раптом засміялася, – а ти ж тепер бабуся, уявляєш? У сорок років. Бабуся, – сміялась Марічка.

– А й правда, – посміхаючись, Іванка видала нову порцію сліз.

– Мамо, ти ж залишишся у нас, поки у відпустці?

– Залишуся, донечко, залишуся.

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page