Через запланований ремонт в наш затишний будинок переїхала моя теща, яку я любив, але “на відстані”. – Ви живете не по феншую! Хіба ти не розумієш, що шафа в тому куті – до нещастя? – Потім я помітив зміни на кухні, у ванній і навіть кладові. Я мовчав до того моменту, поки в смітнику не помітив свій улюблений светр. – Ну хто в такому лахмітті ходити ще буде?, – захищалася теща. Вже наступного дня я видихнув з полегшенням, бо навіть духу Галини в будинку не було.
– Любий, не хвилюйся ти так, – сказала мені дружина Ірина, ставлячи на стіл мобільний телефон. – Мама лише трохи поживе з нами, поки у неї ремонт у квартирі, і все. Ти ж сам завжди казав, що вона тобі подобається, як людина.
Я сидів на дивані, дивлячись, як моя дружина весело ходить по кімнаті, розкладаючи свіжі простирадла для матері. Ім’я моєї тещі – Галина. Вона нещодавно втратила можливість мешкати в своїй старій квартирі через проблеми з опаленням, тому звернулася по допомогу до Ірини, а та, звісно, не могла їй відмовити. І от виходить, що я сам запросив самотню тещу на вечерю, а вона залишилася. Якби я знав, у що вліз, то, мабуть, одразу відправив би її геть.
Мене звати Захар, і до того фатального вечора життя в нашому домі було майже ідилічним. Жили ми з дружиною в невеликому будинку на околиці міста, де завжди тихо й спокійно. Навіть сусідів було небагато, лише старенький дід Андрій з однієї сторони, та сім’я з маленькою дитиною з іншої. Працював я переважно з дому, а Ірина їздила до офісу в центрі. Ми обоє любили тишу й порядок. Але всі мої сподівання на те, що теща гостюватиме усього кілька днів, виявилися марними.
Першого ж вечора, як тільки Галина зайшла до оселі, в мене виникло передчуття, що все піде не так гладко, як обіцяла Ірина. Вона почала з дрібних зауважень про наш інтер’єр: мовляв, у нас “занадто холодний відтінок стін”, “неправильно виставлені шафи” та “незручна кухня для жінки”. Я посміхався, намагаючись не надавати великого значення цим словам. Проте наступні кілька діб усе перетворилося на справжній сеанс кропіткого перевиховання нашого побуту.
– Захаре, ти не надто віриш у феншуй? – спитала вона якось на другий день, коли ми разом сиділи на кухні. – Я оце зранку поглянула на розташування меблів, і воно ж абсолютно неправильне. Давай, я трохи переставлю, зроблю по-людськи, щоб енергії вільно циркулювали.
Вона й не чекала моєї згоди. Вже за пів години я ледве впізнав власну кімнату: столи зміщено, книжкова шафа відсунута у кут, наші улюблені сувеніри складено в коробку під підвіконням. Я мовчки зітхнув і пішов у сад, бо відчув, що починаю нервувати. Ірина, здається, не дуже зважала на це, бо сама була зайнята роботою та й звикла, що матір має звичку керувати. Але я сподівався, що це лише тимчасові нововведення.
Невдовзі з’ясувалося: тимчасовість може розтягнутися на невизначений термін. Одного ранку, коли Ірина була вже в офісі, а я готував собі каву на кухні, Галина зайшла й ні з того ні з сього сповістила:
– Я тут передумала щодо ремонту. Мабуть, мені легше квартиру продати, ніж мучитися з цими майстрами. Зроблю це, як буде зручно, а доти поживу у вас. Бачу, тут і місця вистачає, і природа гарна.
– Тобто ти розглядаєш можливість залишитися? – перепитав я, роблячи ковток міцної кави, щоб приховати неспокій.
– Ну, а що? Ви молоді, вам, мабуть, потрібна допомога, – відповіла вона так, ніби мала мені робити велику послугу.
Мій внутрішній барометр почав зашкалювати. Я ще пам’ятав, як після нашого з Іриною весілля Галина приїжджала на два тижні, щоб “допомогти облаштувати будинок”. Тоді вона вся була в порадах щодо вибору фарби, купівлі шаф, типу постільної білизни. Але минув час, і я з насолодою зітхнув, коли вона повернулася у свою квартиру. Тепер же ця історія повторювалася з подвійною силою.
Дні минали, і я відчував, як будинок перетворюється на володіння Галина. Вона по-своєму запроваджувала правила, не питаючи нашої з Іриною думки. Спершу переставила меблі в вітальні: “Щоб було більше світла”, – сказала. Потім кардинально змінила штори: “Так затишніше”. Ще через кілька днів з’явилася ідея перекроїти наш розпорядок дня: “Ви занадто пізно вечеряєте, це шкідливо для шлунка”. Я міг і далі терпіти, але нерви не безмежні.
– Ірино, скажи щось своїй мамі, – почав я на кухні, коли ми з нею залишилися вдвох увечері. – Мені здається, що наш дім став для неї чимось на кшталт трофея. Усе вирішує сама, не питаючи нас.
– Та вона ж тимчасово. Давай ще трохи почекаємо, – відповіла Ірина з легким нотком провини в голосі. – Мама зараз непросто переживає зміни, їй важко.
– А мені, думаєш, легко? Я працюю вдома, і щоранку вона мене будить о шостій, бо у неї свої ритуали та прибирання, – підвищив я голос. – І ніхто мене не питає, чи я на це згоден.
Ірина охолола, подивилася на мене з сум’яттям. Вона любила свою матір, але водночас розуміла, що ситуація виходить з-під контролю. Однак говорити “ні” вона теж не вміла. Якось у вихідний я остаточно зрозумів, що терпіти більше не можу. Справа була в тому, що Галина провела “генеральний контроль” наших речей. Уявіть: я прокидаюся, а мого улюбленого светра ніде немає. Опинилося, що вона викинула його, бо на її думку, “він вже старий та зіпсований”.
– Мамо, як ти могла? – намагалася пояснити їй Ірина, коли я з обуренням тримав у руках пакет зі сміттям, куди той светр був кинутий. – Це було Захареве улюблене вбрання.
– Ой, та годі, – махнула рукою Галина. – Йому час оновити гардероб. Навіщо зберігати старі лахи?
Я так зойкнув внутрішньо, що ледь не випустив з рук пакет. Зрозумів – це остання крапля. От тільки як тепер вирішити питання, коли дружина не хоче образити матір? Увесь день я розмірковував, наскільки далі готовий терпіти. Увечері, коли Ірина знову залишилася зі мною на кухні, я промовив:
– Це більше не може тривати. Нехай матір не ображається, але їй треба знайти собі інше житло або закінчити ремонт у власній квартирі. Мені важко навіть розслабитися у власному будинку.
Ірина зітхнула.
– Я знаю, що треба вирішити це питання, – тихо мовила вона. – Тільки не уявляю, як сказати їй про це, щоб не викликати хвилі претензій.
На щастя, подальші події трохи полегшили завдання. Галина зустріла стару знайому, котра шукала, кому здати квартиру в оренду за помірну ціну. І теща чомусь захопилася ідеєю пожити там тимчасово, поки не залагодить питання з ремонтом. Цілком імовірно, що мій довгий сумний вигляд і нескінченні прохання Ірини таки змусили її зрозуміти, що щось не так.
Вона поїхала раптово, зібравши речі за один вечір, як і з’явилася. Пішла, правда, без жодних вибачень, ніби й не було нічого незвичного в тому, що людина кілька тижнів перекроювала наш домашній побут. Я лишився стояти на ганку, дивлячись, як віддаляється легкова машина, і відчуваючи дивне полегшення, мовби гора з плечей. Ірина стояла поруч, на її обличчі я бачив сум змішаний з полегшенням.
– Може, я був надто різким, – підсумував я, коли ми нарешті повернулися в вітальню.
– Трохи, – знизала плечима Ірина, – але інакше вона б не поїхала.
Тепер наш будинок знову став тихим і затишним. Та в глибині душі я знаю, що ця історія може повторитися. А що ви скажете: чи можна мирно вжитися із тещою під одним дахом? Чи буває так, що зрештою люди знаходять компроміс, чи, можливо, краще від самого початку не впускати родичів у власне житло? Мені дуже цікаво дізнатися вашу думку.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
