Черговий чек на 1200 гривень став останньою краплею в морі терпіння мого чоловіка. — Ці гроші могли піти на новий акумулятор, а не на твої фантазії — Андрій кинув папірець мені в обличчя. Я й не здогадувалася, що наступна сума, яку він побачить у виписці, стане причиною його зникнення з дому.
Олена завжди мені казала, що кожна нова книжка в домі — це цеглина у фундаменті майбутнього. Я вірила їй, бо бачила, як мої діти, десятирічний Назар та дванадцятирічна Софійка, занурюються у світи, де немає місця для сірої буденності нашого передмістя. У нашій вітальні стелажі давно витіснили телевізор, а замість нових шпалер ми купували подарункові видання з ілюстраціями, які пахли свіжою фарбою та пригодами. Для мене це було досягненням, моїм маленьким материнським тріумфом.
Я бачила в цьому спосіб вберегти їх від порожнечі, від підворітень, від безглуздого блукання з телефоном у руках. Але мій чоловік, Андрій, бачив у цьому лише цифри в чеках, які я намагалася ховати під серветками на кухні.
Конфлікт нестримався у суботу ввечері, коли повітря в домі було вологим від дощу, що барабанив по підвіконню. Андрій повернувся з роботи роздратований, його важкі кроки в коридорі відлунювали якось особливо глухо. Він зупинився біля порога дитячої кімнати, де Назар сидів на підлозі, обклавшись томами про історію давніх цивілізацій.
— Знову ця паперова гора? — запитав Андрій, не роззуваючись.
Я вийшла з кухні, витираючи руки об фартух. У повітрі пахло смаженою цибулею та сирістю від його мокрої куртки.
— Це не гора, Андрію, це навчання. Дитина цікавиться світом.
— Світом? Мирославо, ти подивися на ціни. Я вчора бачив виписку з картки. Ти витратила на ці розмальовані папірці стільки, скільки коштує набір нових інструментів для гаража. Або половина мого страхування.
— Це не розмальовані папірці. Софійка почала писати власні нариси, вона мислить інакше, ніж її однолітки.
— Вона мислить хмарами. А жити їй доведеться на землі.
Він пройшов до вітальні, де на журнальному столику лежала розгорнута книга про мистецтво. Його обличчя почервоніло, вена на лобі напружилася. Андрій завжди був людиною практичною, його світ складався з металу, бетону та зрозумілих розрахунків. Для нього успіх вимірювався міцністю паркану та справністю машини, а не кількістю прочитаних сторінок.
— Ти робиш з них непристосованих до життя диваків — продовжував він, підвищуючи голос.
— Андрію, будь ласка, діти почують — прошепотіла я, намагаючись підійти ближче.
— Нехай чують. Нехай знають, що гроші не ростуть на деревах, як листя в твоїх казках. Навіщо їм три варіанти однієї і тієї ж історії про лицарів? Навіщо ці енциклопедії, якщо є інтернет?
— В інтернеті немає душі. Там немає глибини. Ти ж сам колись казав, що хочеш, щоб вони були розумнішими за нас.
— Розумнішими, а не відірваними від реальності. Подивися на Назара. Він не знає, як тримати молоток, зате може розповісти про династії, яких уже тисячу років немає. Кому це допоможе в житті? Роботодавцю? Чи він буде цими книжками за квартиру платити?
— Ти спрощуєш усе до примітиву. Книги формують характер.
— Книги формують витрати, Мирославо. Я працюю на будівництві не для того, щоб ми перетворювали квартиру на склад макулатури.
Я відчула, як усередині все стискається від несправедливості. Я економила на власному одязі, не купувала собі косметику місяцями, щоб замовити дітям новинку, про яку вони мріяли. Для мене це було інвестицією в їхній інтелект, у їхню здатність відчувати і розуміти складні речі.
— Я теж працюю, Андрію. І я маю право вирішувати, як розвивати дітей.
— Ти витрачаєш спільне. А потім кажеш, що нам не вистачає на новий змішувач. Звичайно не вистачає, бо він лежить на полиці у вигляді десяти томів фентезі.
Тієї ночі ми спали на різних краях ліжка. Холод між нами був відчутним, ніби між подушками пролягла тріщина в підлозі. Я слухала, як він важко дихає, і думала про те, коли ми перестали розуміти одне одного. Колись він теж захоплювався моєю начитаністю, казав, що я особлива. Тепер ця особливість стала для нього статтею зайвих витрат.
Наступного ранку ситуація лише погіршилася. За сніданком панувала тиша, порушувана лише дзвоном ложок об кераміку. Софійка, відчуваючи напругу, намагалася сховатися за книгою, яку тримала на колінах під столом.
— Прибери це — різко сказав Андрій, вказуючи на її коліна.
— Тату, я тільки дочитаю розділ.
— Я сказав, прибери. Їж нормальну їжу і дивися в тарілку, а не в букви.
Софійка здригнулася і поклала книгу на вільний стілець. Її очі наповнилися сльозами, які вона відчайдушно намагалася не випустити. Я поклала руку їй на плече, але Андрій перехопив мій погляд.
— Не захищай її. Ти виховуєш їх для іншого світу, якого не існує. Тут треба зуби мати, треба вміти рахувати, треба бути хитрим. А вони в тебе як з іншої планети.
— Хіба бути освіченим означає бути слабким? — запитала я, відчуваючи, як тремтить голос.
— У нашому випадку — так. Бо вони живуть ілюзіями.
Після сніданку Андрій пішов у гараж, а я залишилася з дітьми. Назар підійшов до мене і тихо запитав, чи правда, що книги — це викинуті гроші. Я обійняла його, відчуваючи запах шампуню і чогось домашнього, рідного. Як пояснити дитині, що батько не злий, він просто занадто стомився від боротьби за виживання? Як пояснити, що його любов виражається в залізі та бетоні, а моя — у словах і папері?
Через кілька днів я виявила, що Андрій почав контролювати мої покупки через додаток банку. Тепер кожен мій візит до книгарні супроводжувався повідомленням від нього.
— Знову триста гривень? Що на цей раз? — писав він.
Я не відповідала. Я відчувала себе загнаною в кут у власному домі. Моє прагнення дати дітям краще сприймалося як марнотратство і зрада сімейних інтересів.
Одного разу він повернувся додому з великим коробком. Я подумала, що це щось для дому, але коли він відкрив його, там виявилися старі запчастини.
— Ось, Назаре, будемо вчитися справжньої справи. А книги твої… частину ми віддамо в бібліотеку. Нам потрібне місце для нормальних речей.
— Ти не маєш права — вигукнула я, перегороджуючи йому шлях до полиць.
— Я маю право на порядок у власному домі. Тут стало неможливо дихати від пилу цих сторінок.
Він почав знімати книги з верхньої полиці. Це були мої улюблені класики, які я збирала ще до нашого знайомства.
— Спинися! Це моє!
— Це наше спільне сміття.
Софійка вибігла з кімнати і вхопилася за його руку.
— Тату, будь ласка, не чіпай казки Назара, він їх щовечора перечитує.
Андрій зупинився. Його обличчя на мить пом’якшало, але потім він побачив мій виклик у очах і знову закам’янів.
— Ви обоє проти мене? Ви вибрали папір замість батька?
— Ми нікого не вибирали — сказала я. — Це ти змушуєш нас обирати. Чому ти не можеш прийняти те, що вони інші? Що вони не будуть будувати стіни, а можливо, будуть писати про них або проектувати їх?
— Бо я бачу, як живуть ті, хто пише. Вони ледь зводять кінці з кінцями. Я не хочу такої долі для свого сина.
— Але ти робиш його нещасним прямо зараз.
Він кинув книги на диван і вийшов, гримнувши дверима так, що задзвенів посуд у серванті. Ми залишилися в тиші, яка була важчою за будь-яку розмову. Назар почав мовчки розставляти книги назад, його маленькі руки тремтіли. Софійка сіла поруч і почала йому допомагати.
Минуло кілька тижнів. Ми майже не розмовляли. Андрій приходив пізно, вечеряв на самоті і йшов до спальні, де вмикав телевізор на повну гучність, щоб заглушити шелест сторінок, який долинав з дитячої. Я бачила, як діти почали ховатися. Вони більше не читали відкрито у вітальні. Вони замикалися в туалеті або читали під ковдрою з ліхтариком, ніби вони робили щось злочинне.
Моє серце краялося. Те, що мало бути світлом, стало причиною страху. Я намагалася поговорити з мамою Андрія, моєю свекрухою. Олена Петрівна завжди була на боці сина.
— Мирославо, ну ти ж знаєш Андрія. Він хоче стабільності. Книжки — це добре, але вони не нагодують. Може, варто трохи зменшити апетит? Навіщо їм стільки?
— Бо вони ростуть, мамо. Їм потрібна їжа для розуму.
— Розум у них і так є. Ти краще Андрію увагу приділи, а то він почувається зайвим у цьому вашому літературному клубі.
Я повернулася додому і побачила, що Андрій сидить на кухні і дивиться в одну точку. На столі лежала квитанція за опалення. Сума була великою.
— Бачиш? — запитав він, не піднімаючи голови. — А ти сьогодні знову щось замовила на пошті.
— Це був підручник з англійської. Софійці він потрібен для курсів.
— Курси, книжки, гуртки… Коли ми востаннє просто жили? Без цих твоїх планів на їхнє геніальне майбутнє?
— Ми живемо кожного дня. Просто наше життя складається з різних цінностей.
— Мої цінності — щоб ви були взуті і ситі. А твої — щоб ви здавалися кращими за сусідів.
Ці слова боляче вдарили мене. Я ніколи не прагнула здаватися. Я просто хотіла, щоб у них був вибір. Щоб вони не були обмежені лише тим, що бачать навколо себе.
Одного разу Назар прийшов зі школи і приніс грамоту за перемогу в конкурсі творчих робіт. Його очі сяяли. Він чекав батька, щоб показати йому свій успіх. Коли Андрій прийшов, син підбіг до нього.
— Тату, дивись! Я написав найкраще есе про те, яким буде місто через сто років. Вчителька сказала, що в мене багата уява завдяки тому, що я багато читаю.
Андрій взяв грамоту, подивився на неї кілька секунд. На його обличчі промайнула тінь гордості, але він швидко її приховав.
— Це гарно, сину. Але уява не полагодить дах, який почне текти через п’ять років. Краще б ти навчився рахувати опір матеріалів.
Він віддав папірець Назарові і пішов мити руки. Радість у дитячих очах згасла миттєво. Назар склав грамоту вчетверо і запхнув у кишеню. Того вечора він не взяв до рук жодної книжки. Він просто сидів і дивився у вікно на дощ.
Я зрозуміла, що цей конфлікт руйнує не лише наші стосунки з чоловіком, а й саму суть наших дітей. Вони опинилися між двома вогнями: материнським прагненням до високого та батьківським приземленим прагматизмом.
Чи маю я поступитися і перетворити наш дім на місце, де цінуються лише практичні навички? Чи маю я продовжувати боротьбу, ризикуючи тим, що діти остаточно віддаляться від батька?
Як знайти баланс між мрією про інтелектуальний розвиток і суворою необхідністю бути частиною матеріального світу, якщо для близької людини твої зусилля — це лише марна трата грошей?
