– Мамо, чай будеш? – Олексій зайшов на кухню, обіймаючи мене однією рукою, а в другій тримав пакунок з печивом. – Валентина принесла трав’яний, каже, він корисніший.
Я глянула на нього, а потім на свою кухонну полицю, де стояла моя улюблена банка чорного чаю. Тільки хотіла відповісти, як у дверях з’явилася Валентина. Вона усміхнулася, але в очах – та сама рішучість, яка з’являлася щоразу, коли вони приїздили.
– Олексію, постав поки печиво на стіл, а я розберуся, – промовила вона й одразу ж відкрила шафу. – Ой, мамо, ці пакетики… Вони ж шкідливі! Дозвольте, я приберу це й поставлю свій чай. Вам сподобається, він з ромашкою та м’ятою.
Я стиснула губи. Моя кухня. Мій дім. І ось вона, знову переставляє речі, ніби я щось роблю не так. Але заради миру, я лише зітхнула й промовчала.
Коли син із родиною приїздять у гості, це завжди буря. Я люблю онуків, обожнюю Олексія, але Валентина… Вона змушує мене почуватися гостею у власному домі.
Щоразу, як вони переступають поріг, кухня перетворюється на зону її командування. Минулі вихідні – не виняток.
– Мамо, де у вас пательня для млинців? – голосно гукнула Валентина з кухні, хоча я стояла в кроці від неї.
– У нижній шафці, – відповіла я, але вона вже дістала іншу, більшу, яку я завжди використовувала для картоплі.
– Ой, ця ж пригорає! Треба нову купити. Я знаю гарний магазин, можу замовити вам онлайн, – знову той тон, ніби вона тут господиня.
Олексій тим часом сидів у вітальні з дітьми, які вже встигли розкидати іграшки.
Я глибоко вдихнула, намагаючись зберігати спокій. Але коли вона почала розбирати мій холодильник, кажучи:
– Мамо, а у вас тут кефір уже прострочений. І ці яйця… Ви точно впевнені, що вони свіжі?
Мені захотілося гримнути. Але я знову стрималася.
Валентина – непогана жінка. Вона гарна мама, турботлива дружина. Але те, як вона втручається в мої справи, доводить мене до гріху.
А найгірше – Олексій мовчить. Він ніби не помічає, як я почувалася зайвою в той момент, коли вона почала нарізати салат, навіть не спитавши, чи я вже щось готую.
Ввечері, коли діти вже заснули, Валентина сіла навпроти мене з чашкою того самого ромашкового чаю.
– Мамо, ви ж не ображаєтесь, правда? Я ж тільки хочу, щоб усе було краще.
Краще для кого? Для мене чи для себе?
І ось я зараз стою на кухні. Олексій із дітьми вже поїхали. Відчиняю шафу – спеції переставлені. Мої чайні ложечки тепер у другому ящику. В холодильнику – тофу, яке ніхто в нашій родині не їсть.
Я знову розставляю все, як було. Це моя кухня. І я хочу, щоб у ній все було так, як звично мені.
Але тепер я думаю – може, я занадто прискіплива? Може, справді треба бути сучаснішою? Як ви вважаєте, чи варто мені поступатися невістці в таких дрібницях, чи це питання принципу?
