— В Італії за догляд за літньою жінкою платять 1 300 євро на місяць, ще й житло та харчування безкоштовні. Твоя кума вже домовилася, а ти досі думаєш, як сказати Богданові? — свекруха поклала переді мною аркуш із записаною адресою. — Мар’яно, тобі тридцять шість років. Скільки ще будеш чекати, поки чоловік заробить на нормальне життя?
— Він не знає, що я збираюся їхати. І якщо дізнається, що ви мене підмовляли, образиться на нас обох. Богдан ще після Великодня сказав, що не хоче жити окремо. А я вже домовилася з кумою про роботу й маю за три дні внести 280 євро за оформлення документів і дорогу.
— То не кажи, поки все не буде готове. Ти ж не до іншого чоловіка їдеш, а гроші заробляти. Повернешся за рік, привезеш добру суму, і він ще подякує.
Свекруха говорила так упевнено, наче йшлося про звичайну поїздку до родичів. А я дивилася на адресу в невеликому італійському містечку й думала про зовсім інше. За два тижні Богданові мало виповнитися тридцять дев’ять. Ми вже запросили друзів на святкування. Він просив мене замовити торт у нашої знайомої кондитерки, бо хотів відзначити день народження вдома, без ресторану.
І от на той самий вечір я вже подумки приміряла зовсім інше життя.
Ми з Богданом прожили разом одинадцять років. Одружилися, коли я працювала продавчинею в магазині побутових товарів, а він їздив на будівельні підробітки по області. Жили в невеликій двокімнатній квартирі, яку його батьки допомогли придбати ще до нашого весілля. Згодом ми викупили частину, що належала його сестрі, й оформили житло на Богдана.
Квартира була наша за життям, хоча за документами — його. Я ніколи особливо не задумувалася над цим, доки не почала рахувати, скільки заробляю сама.
Моя зарплата становила 13 800 гривень. Богдан приносив у середньому 27–32 тисячі, залежно від замовлень. На щоденні витрати вистачало, але більші покупки доводилося відкладати. За останні три роки ми двічі переносили ремонт ванної, а стару машину Богдан лагодив частіше, ніж їздив нею.
Дітей у нас не було. Спочатку хотіли трохи пожити для себе, потім відкладали через гроші. Коли нарешті почали серйозно говорити про дитину, з’ясувалося, що нам потрібні додаткові обстеження. Ми пройшли частину, а потім знову відклали.
Богдан казав, що поспішати не варто. Я ж усе частіше думала, що наше життя складається з нескінченного очікування.
Моя кума Оксана працювала в Італії вже дев’ятий рік. Спочатку доглядала літнього чоловіка неподалік Болоньї, згодом перейшла до іншої родини. Двічі на рік приїжджала додому, привозила подарунки, допомогла своїй доньці придбати квартиру у Львові.
Оксана не приховувала, що робота важка. Розповідала, як прокидалася серед ночі, як сумувала за родиною, як мусила звикати до чужих правил. Але щоразу додавала:
— Зате я знаю, для чого працюю. Кожного місяця бачу результат, а не чекаю, чи залишиться щось після комунальних платежів.
У травні вона повідомила, що в знайомій італійській родині шукають помічницю для сімдесятивосьмирічної жінки. Її донька жила неподалік, приходила щодня, а працівниця мала допомагати з харчуванням, прибиранням, покупками та супроводом до лікаря.
— Вони хочуть людину надовго, — пояснила кума. — Попередня жінка повертається до Румунії. Я тебе порекомендую, але мусиш сама вирішити. Італія — не відпочинок.
Я спочатку відмовилася. Навіть сказала Богданові, що Оксана пропонувала роботу, але я не збираюся їхати.
Він тоді саме складав інструменти після роботи.
— І добре, — відповів. — Ми ж домовлялися, що будемо щось міняти тут. Я можу взяти більше замовлень, а ти пошукай іншу роботу. Мені не треба, щоб ти сиділа за тисячу кілометрів і висилала гроші.
— Тобі легко говорити. Ти хоча б можеш заробити більше, коли є робота.
— А ти думаєш, мені легко по десять годин на об’єктах? Мар’яно, я не проти твоїх заробітків. Я проти того, щоб ми жили окремо роками. Ми й так останнім часом бачимося переважно ввечері.
На цьому розмову закінчили. Я навіть переконала себе, що рішення правильне.
А потім прийшла свекруха.
Галина Петрівна була жінкою практичною. Після того як залишилася сама, тримала невеликий город, здавала гараж сусідові й ніколи не просила грошей у дітей. До мене ставилася непогано, хоча любила втручатися в наші справи.
Одного разу вона випадково почула, як я говорила з Оксаною про Італію. Відтоді почала повертатися до цієї теми майже при кожній зустрічі.
— Богдан такий, як його батько, — казала. — Йому досить, щоб удома було спокійно. А жінка мусить думати наперед. Ви ж не молодшаєте.
— Але він категорично проти.
— Він проти, бо боїться залишитися сам. Та ти не зобов’язана все життя підлаштовуватися під його страхи.
Мене зачепили ці слова. Особливо тому, що частково я з ними погоджувалася.
У червні ми з Богданом посперечалися через машину. Я хотіла взяти кредит на новішу, а він наполягав, що спочатку треба завершити ремонт.
— Ти завжди вирішуєш, що важливіше, — сказала я. — Коли йдеться про твої інструменти, гроші знаходяться. А коли я хочу щось для себе, починаються розмови про економію.
— Інструменти приносять нам дохід. Ти це прекрасно знаєш.
— А моя робота, виходить, просто для того, щоб не сидіти вдома?
Богдан тоді запропонував сісти й розписати наші витрати. Ми справді все порахували. Виявилося, що за попередні пів року витратили майже 46 тисяч гривень на непередбачені ремонти, лікування зубів і допомогу моїй матері.
Я бачила цифри, але вперто трималася за свою образу.
Через кілька днів зателефонувала Оксані й сказала, що хочу спробувати.
Вона перепитала тричі.
— А Богдан що каже?
— Поки нічого. Я скажу, коли матиму конкретну пропозицію.
— Мар’яно, не роби дурниць. Я тебе можу рекомендувати, але сімейні питання вирішуй сама. Мені не треба, щоб потім твій чоловік говорив, ніби я тебе з дому забрала.
Я пообіцяла все владнати.
Насправді вже тоді вирішила нічого не пояснювати, доки не матиму квитка.
Мені здавалося, що так буде простіше. Богдан побачить серйозність намірів, зрозуміє, що я не просто мрію про заробітки, і погодиться. А якщо почне сперечатися, я вже матиму готове рішення.
Зараз дивуюся, як легко людина може назвати обман обережністю, коли їй дуже хочеться вчинити по-своєму.
Наприкінці червня Оксана організувала відеорозмову з донькою майбутньої роботодавиці. Жінку звали Лаура. Вона говорила повільно, кілька слів перекладала кума. Ми обговорили обов’язки, вихідний день, оплату й можливість офіційного оформлення після перевірки документів.
Я не мала досвіду догляду за літніми людьми, тому Лаура запропонувала спочатку двомісячний випробувальний період. Оплата становила 1 300 євро на місяць із проживанням та харчуванням. Умови майбутньої роботи й оформлення ще треба було остаточно погодити.
Оксана допомогла мені зібрати потрібні папери й знайти фахівця, який пояснив порядок легального працевлаштування. Частину витрат я покрила зі своїх заощаджень.
Усе це відбувалося в ті години, коли Богдан був на роботі.
Найдивніше, що вдома я поводилася майже як завжди. Купувала продукти, нагадувала чоловікові про його обстеження, обговорювала, що подарувати племінниці на випускний. Лише перестала будувати плани далі ніж на місяць.
Богдан помітив.
— Чого ти не хочеш домовлятися про відпустку? — запитав якось. — Я думав, у вересні поїдемо на кілька днів у Закарпаття. Ми ж торік не вибралися.
— Побачимо. Може, на роботі не відпустять.
— Ти навіть не питала.
— Богдане, давай не зараз. У мене й так голова забита.
Він більше не наполягав. Але за кілька днів приніс додому каталог невеликих готелів і залишив на столі.
Я переглянула фотографії, вибрала два варіанти й нічого йому не сказала.
У липні Галина Петрівна запропонувала позичити мені 400 євро на перші витрати. Я відмовилася, бо не хотіла бути їй винною.
— То хоч не передумай, — сказала вона. — Бо будеш потім шкодувати.
— А якщо Богдан справді не пробачить?
— Куди він дінеться? Ви стільки років разом. Посердиться та й перестане.
Саме ця впевненість свекрухи мене заспокоювала найбільше. Вона знала свого сина від народження. Якщо казала, що він не піде, чому я мала сумніватися?
Наприкінці липня я отримала підтвердження, що родина готова мене прийняти після завершення оформлення. Домовленості були викладені письмово, і я погодила дату початку роботи — 21 серпня.
Підписуючи документи, я відчула не страх, а полегшення. Нарешті в моєму житті з’явилося щось, що залежало від мене.
До від’їзду залишалося три тижні.
Я планувала розповісти Богданові після його дня народження, який припадав на 9 серпня. Хотіла, щоб він спочатку спокійно відсвяткував, а вже потім почув новину.
Але вийшло зовсім не так.
На день народження прийшли наші друзі Тарас і Соломія, сусіди, Богданова сестра Ірина з чоловіком та Галина Петрівна. Ми накрили стіл у дворі біля будинку, де жили наші знайомі. Богдан сам домовився про місце, привіз складні столи й допоміг усе підготувати.
Я замовила торт із написом «39 — тільки початок». Він сміявся, що наступного року доведеться придумувати щось серйозніше.
Близько восьмої вечора приїхала Оксана. Вона саме гостювала вдома й мала за кілька днів повертатися до Італії. Я запросила її, бо ми дружили ще зі школи.
Кума привезла Богданові набір італійських солодощів і жартувала, що наступного разу він мусить сам приїхати до неї в гості.
Усе було добре, доки Соломія не згадала про наші плани на осінь.
— То ви вже визначилися, куди їдете у відпустку? — запитала вона. — Тарас казав, що Богдан дивився готелі.
Я відчула, як Оксана повернулася до мене.
— Та яка відпустка, — усміхнулася я. — Ще нічого не вирішили.
— А Мар’яна хіба не в Італії буде? — несподівано запитала Ірина. — Мама казала, що вона вже роботу знайшла.
На кілька секунд усі перестали говорити.
Галина Петрівна сиділа навпроти мене й старанно поправляла серветки. Ірина, здається, сама не очікувала такої реакції.
Богдан повернувся до мене.
— Яка Італія?
Я спробувала усміхнутися.
— Та Оксана пропонувала один варіант. Ми ще нічого не обговорювали.
— Мама сказала, що ти вже документи підписала, — додала Ірина. — Я думала, ви разом вирішили.
Богдан подивився на матір.
— Це правда?
— Сину, не починай при людях. Мар’яна хоче трохи заробити, нічого страшного.
— Я питаю, чи вона підписала документи.
Мені довелося відповісти.
— Так. Але я збиралася тобі розповісти.
— Коли?
— Після твого дня народження.
— Тобто завтра?
— Так.
Богдан відсунув стілець і попросив мене відійти з ним до воріт. Ми пройшли кілька метрів, щоб гості не чули розмови.
— Коли ти їдеш? — запитав він.
— Двадцять першого серпня.
Він глянув на календар у своєму годиннику.
— Через дванадцять днів?
— Я хотіла все пояснити. Це тільки на рік, може, навіть менше. Ми зможемо відкласти гроші, зробити ремонт, поміняти машину. Я не збираюся залишатися там назавжди.
— Мар’яно, ти вже домовилася про роботу, підписала папери й визначила дату. А я дізнаюся про це від сестри на власному дні народження. Ти справді думала, що проблема тільки в тому, скільки часу тебе не буде?
Я почала говорити про зарплату, про Оксану, про те, як важко нам останніми роками. Богдан слухав, не перебиваючи.
Потім запитав:
— Скільки людей знали?
Я не відразу відповіла.
— Оксана. Твоя мама. Ірина, мабуть, від мами.
— Тобто всі, крім мене.
— Не всі. Мої батьки теж не знали.
— Мені від цього має стати легше?
Я сказала, що боялася його реакції. Що він одразу почав би відмовляти. Що мені хотілося хоча б раз ухвалити рішення самостійно.
Богдан провів долонею по обличчю.
— Ти мала повне право шукати роботу, Мар’яно. Навіть поїхати, якщо так вирішила. Але я мав право знати, що моя дружина планує жити в іншій країні. Ми могли посперечатися, не погодитися, шукати вихід. Ти навіть не дала нам такої можливості.
— Бо ти б сказав «ні».
— А ти вже сказала «так» за нас обох.
Мені не сподобалося, як він це сформулював. Я почала доводити, що не потребую дозволу чоловіка, щоб працювати.
— Я не твоя власність, Богдане. Не можу все життя питати, чи можна мені щось зробити.
— Я ніколи не вимагав дозволу на твою роботу. Ти зараз сперечаєшся не зі мною, а з тим, що сама собі придумала.
Після цих слів він повернувся до гостей.
Я залишилася біля воріт, намагаючись придумати, як виправити ситуацію. Найбільше хотілося, щоб вечір просто закінчився.
Богдан підійшов до столу, подякував усім за привітання й сказав, що погано почувається. Попросив Тараса допомогти прибрати пізніше.
Галина Петрівна спробувала його затримати.
— Сину, ви ж дорослі люди. Невже не можна спокійно поговорити?
— Мамо, ми поговоримо. Але не сьогодні з тобою.
Він поїхав додому сам.
Коли я повернулася близько одинадцятої, у коридорі стояли дві дорожні сумки. Богдан складав у них свої речі.
— Ти кудись зібрався? — запитала я.
— До Тараса. Він дозволив пожити в нього кілька днів, поки вирішу, що робити далі.
— Через одну поїздку?
— Не через поїздку.
— Богдане, ти поводишся так, ніби я зробила щось непоправне. Я ж не хотіла тебе образити.
Він застебнув сумку й поклав ключі від гаража на полицю.
— Ти три місяці готувалася до від’їзду. Кожного дня бачила мене, розмовляла зі мною, слухала, як я планую нашу відпустку. І жодного разу не сказала правди. Як я маю після цього тобі вірити?
Я запропонувала відкласти поїздку на місяць. Потім сказала, що можу взагалі відмовитися.
Богдан похитав головою.
— Не треба зараз нічого скасовувати через мене. Ти цього хотіла, працювала над цим. Їдь, якщо вважаєш правильним. Але я не можу робити вигляд, що між нами нічого не сталося.
— То ти мене залишаєш?
— Я зараз їду. А щодо нашого шлюбу нам доведеться поговорити окремо.
Він забрав сумки й пішов.
Наступного ранку я зателефонувала свекрусі.
— Ви сказали Ірині про Італію?
— Я думала, вона знає. Та й хіба можна було вічно приховувати? Богдан рано чи пізно все одно дізнався б.
— Ви самі радили мені мовчати.
— Я радила тобі їхати. А як ти мала говорити з чоловіком, то вже ваша справа.
Я не очікувала такої відповіді. Мені хотілося нагадати кожну її розмову, кожне переконування, але вона швидко перевела тему.
— Він переночував у Тараса? Я йому дзвонила, не бере слухавки. Ти вже говорила з ним?
Я сказала, що Богдан зібрав речі.
Свекруха спочатку не повірила.
— Та куди він піде? Перебіситься й повернеться. Ти тільки не скасовуй Італію. Бо потім і чоловіка не втримаєш, і грошей не заробиш.
Я завершила розмову раніше, ніж вона встигла дати ще одну пораду.
Того ж дня прийшла Ірина. Вона принесла контейнер із залишками святкового торта й попросила вибачення.
— Мар’яно, я справді не знала, що Богдан не в курсі. Мама розповідала так, ніби ви вже все вирішили. Я навіть думала, що він тебе підтримує.
— Тепер уже байдуже, хто що думав.
— Не байдуже. Бо мама переконана, що зробила тобі послугу. А Богдан із нею теж посварився.
Ірина сіла навпроти мене й розповіла, що брат приїжджав до матері забрати документи на машину. Вони сперечалися майже годину.
— Він сказав, що вона не мала права втручатися. А мама відповіла, що хотіла вам добра. Ти ж знаєш, вона завжди вважає, що краще за всіх розуміє, як треба жити.
Я запитала, чи Богдан говорив про розлучення.
— Мені нічого такого не казав. Але він дуже ображений. І не тільки на тебе. Він почувається так, ніби найближчі люди домовлялися за його спиною.
Наступні дні я намагалася з ним зустрітися. Богдан погодився лише в середу, після роботи.
Ми сіли на лавці біля невеликого скверу. Він приніс папку з документами на квартиру й автомобіль.
— Я хочу, щоб ми все обговорили без крику, — сказав. — Квартира оформлена на мене, але ти вкладала гроші в ремонт і викуп частки Ірини. Я це визнаю. Якщо вирішимо розходитися, домовимося справедливо.
— Ти вже все вирішив?
— Я вирішив, що не можу зараз повернутися додому. А далі побачимо.
— Я можу залишитися. Скажу Оксані, що не їду.
— І через місяць будеш дорікати, що я зламав тобі можливість заробити? Ти вже зараз вважаєш, що я тебе стримував.
Я заперечила, але Богдан нагадав нашу суперечку через машину й кілька інших розмов. Він добре пам’ятав, як я говорила, що через нього стою на місці.
— Можливо, ти справді давно нещаслива зі мною, — сказав він. — Тільки ми ніколи нормально про це не говорили. Я думав, що в нас складний період, а ти, виходить, уже шукала інше життя.
— Я не шукала іншого чоловіка чи іншої сім’ї. Я хотіла заробити гроші.
— А я хотів, щоб ми були сім’єю, навіть коли грошей не вистачає. Може, це теж моя помилка. Я недооцінив, наскільки тебе все дістало.
Ми розмовляли майже дві години. Я розповіла про умови роботи, про документи, про свої страхи. Богдан визнав, що часто відмахувався від моїх пропозицій, бо був упевнений, що краще розуміє наші фінанси.
Але повернутися він не погодився.
— Я не хочу приймати рішення зі злості, — сказав на прощання. — Тому поки поживемо окремо.
До від’їзду залишався тиждень.
Я кілька разів відкривала листування з Оксаною, щоб написати про відмову. Але щоразу згадувала, скільки вже витратила на підготовку. Роботодавці чекали на мене, кума поручилася за мою відповідальність. Та й удома мене більше ніхто не чекав так, як раніше.
Увечері перед поїздкою Богдан приїхав забрати решту речей.
Він допоміг мені перенести важку валізу до коридору, перевірив, чи справні коліщатка, і запитав, хто зустріне мене в Італії.
— Оксана. Вона вже домовилася.
— Добре. Напиши, коли доїдеш.
Я подивилася на нього.
— Ти ще переживаєш за мене?
— Звичайно. Ми ж не чужі люди.
— Тоді чому не можеш дати нам ще один шанс?
Він поправив ручку валізи.
— Бо шанс — це не просто повернутися додому й забути про все. Я поки не знаю, як нам знову навчитися довіряти одне одному.
Наступного дня я виїхала.
Дорога була довгою. На зупинках пасажири обговорювали роботу, дітей, заробітки, плани повернення. Поруч сиділа жінка з Тернополя, яка вже шостий рік їздила до Італії на кілька місяців.
— У мене чоловік удома, — розповідала вона. — Ми так домовилися. Він займається господарством, я заробляю на навчання синові. Але кожен від’їзд усе одно непростий.
Я запитала, чи не сваряться вони через відстань.
— Сваримося, як усі. Головне — не робити одне одному сюрпризів у важливих справах. Бо гроші заробиш, а довіру потім довго збирати.
Вона сказала це без жодного натяку на мою ситуацію. Просто поділилася власним досвідом.
А я весь вечір згадувала Богданову валізу в коридорі.
В Італії все виявилося складніше, ніж я уявляла.
Літню жінку звали Тереза. Вона пересувалася самостійно, але мала проблеми з пам’яттю й часто повторювала ті самі запитання. Її донька Лаура була уважною, проте вимогливою. Вона хотіла, щоб усе відбувалося за звичним для матері розкладом.
Перші два тижні я плутала назви продуктів, не завжди розуміла прохання Терези й страшенно втомлювалася від постійної потреби бути уважною.
Оксана приїжджала у вихідні, допомагала з покупками, пояснювала незрозумілі слова.
— Ну що, багата італійська пані, як тобі заробітки? — жартувала вона.
— Поки що тільки ноги болять.
— Звикнеш. Але не думай, що тут гроші самі падають. І не забувай відпочивати, бо довго так не витримаєш.
За перший місяць я отримала обумовлену оплату. Частину відклала, частину витратила на необхідні речі, проїзд і зв’язок. На окремий рахунок переказала 900 євро.
Коли побачила суму, відчула задоволення. За кілька тижнів я змогла відкласти більше, ніж удома за багато місяців.
Написала Богданові, що в мене все добре.
Він відповів коротко: «Радий, що доїхала й облаштувалася».
Я спробувала розповісти про Терезу, про містечко, про куму. Він підтримував розмову ввічливо, але сам майже нічого не розповідав.
У вересні я дізналася від Соломії, що Богдан винайняв невелику квартиру. До нашої він більше не повертався.
— Він працює, як завжди, — сказала подруга. — Тільки на зустрічі майже не приходить. Тарас кілька разів кликав його на риболовлю, але Богдан відмовився.
— Він когось зустрів?
— Мар’яно, звідки мені знати? І чому ти одразу про це думаєш? Може, йому просто треба побути самому.
Я образилася на Соломію. Мені хотілося, щоб вона підтримала мене, сказала, що Богдан перебільшує. Натомість подруга поставила незручне запитання:
— Ти хоч раз уявляла, що відчувала б сама, якби він без твого відома підписав контракт на роботу за кордоном і повідомив про це за кілька днів до від’їзду?
Я відповіла, що це інша ситуація.
— Чим інша?
Пояснення вийшло непереконливим навіть для мене.
У жовтні Богдан запропонував обговорити майно. Він не вимагав негайних рішень, але хотів визначити, що робити з квартирою, комунальними платежами та спільними заощадженнями.
Ми домовилися, що він поки оплачуватиме основні витрати за квартиру, а я компенсуватиму половину. Питання поділу житла вирішимо після мого повернення.
Через кілька днів він повідомив, що хоче розлучитися.
Я перечитала його повідомлення кілька разів. Потім попросила зателефонувати.
— Богдане, невже одинадцять років нічого не означають? Ми ж стільки всього пройшли разом.
— Означають. Саме тому я не хочу перетворювати їх на нескінченні взаємні претензії. Я намагався уявити, що ти повернулася, ми знову живемо разом, і все нормально. Але щоразу згадую той вечір.
— Я ж вибачилася.
— Я чув. І не сумніваюся, що ти шкодуєш. Але мені цього поки недостатньо.
Я запитала, чи вплинула на нього мати.
— Мама тепер каже, що ти мала право їхати, а я мав тебе підтримати. Потім каже, що ти сама винна. Я вже попросив її не втручатися. Це наше рішення, Мар’яно. Не її.
Ми домовилися, що юридичні питання вирішуватимемо після мого повернення.
Того вечора я вперше серйозно подумала про те, щоб покинути роботу раніше. Не тому, що не справлялася. Навпаки, Тереза вже звикла до мене, Лаура була задоволена, а я почала розуміти італійську.
Просто всі мої плани раптом втратили конкретну мету.
Я хотіла заробити на ремонт нашої ванної. Але Богдан уже не жив у квартирі.
Хотіла придбати новішу машину, щоб ми могли подорожувати. Та він більше не обговорював зі мною спільні поїздки.
Мріяла повернутися з грошима й довести, що була права. А тепер не розуміла, кому й навіщо це доводити.
Оксана помітила, що я почала шукати автобусні рейси додому.
— Ти хочеш повертатися через Богдана? — запитала вона.
— Може, якщо приїду, ми зможемо нормально поговорити.
— Поговорити можна. Але ти не думай, що сама твоя присутність усе виправить. Він же не через відстань образився.
Я розсердилася.
— Ти теж мене повчаєш? Ти сама дев’ять років тут працюєш.
— Так. Але мій чоловік знав, куди я їду й на скільки. Ми разом рахували гроші. І все одно було непросто. А ти хотіла, щоб Богдан поставився до готового рішення як до подарунка.
Я нагадала, що саме вона запропонувала мені роботу.
— Запропонувала, — погодилася кума. — І досі вважаю, що ти маєш право заробляти. Але я ж не радила приховувати це від чоловіка.
Після тієї розмови ми кілька днів спілкувалися тільки про необхідне.
У листопаді Лаура запропонувала продовжити співпрацю ще на шість місяців. Вона була готова підвищити оплату до 1 400 євро, бо Тереза добре до мене звикла.
Раніше я погодилася б не роздумуючи. Тепер попросила тиждень.
За три місяці мені вдалося відкласти майже 2 700 євро. Це були хороші гроші. Я могла продовжити працювати й повернутися з відчутними заощадженнями.
А могла поїхати додому, знайти іншу роботу й спробувати налагодити власне життя, навіть якщо Богдан не передумає.
Мені зателефонувала Галина Петрівна.
— Мар’яно, ти там ще надовго? Богдан зовсім віддалився від мене. На недільний обід не приходить. Каже, що зайнятий.
— Він і зі мною майже не розмовляє.
— Може, тобі варто повернутися? Я вже не знаю, що робити. Хотіла, щоб ви трохи заробили, а вийшло бозна-що.
Я запитала, чому вона не сказала мені раніше, що Богдан може так відреагувати.
— Звідки я могла знати? Думала, він буде розумніший. Його батько теж не любив, коли я сама щось вирішувала. Але ми завжди якось домовлялися.
У її голосі вже не було колишньої впевненості. Вона почала розпитувати про мою роботу, здоров’я, гроші. Вперше за кілька місяців не дала жодної поради.
Після розмови я написала Богданові, що планую приїхати на Різдво.
Він відповів, що буде радий зустрітися й обговорити все особисто.
Я запитала, чи можемо ми спробувати почати спочатку.
Відповідь прийшла наступного ранку.
«Мар’яно, я не хочу давати тобі надію, якої сам не маю. Ми поговоримо, але обіцяти повернення не можу».
Я кілька днів ходила з цими словами в голові. Продовжувала працювати, допомагала Терезі, вивчала нові італійські слова. Усе робила правильно, навіть отримала від Лаури похвалу за терпіння.
Але ввечері, коли записувала витрати, помітила, що більше не рахую, скільки нам із Богданом залишилося до нової машини. Тепер я просто складала гроші на власному рахунку.
Наприкінці листопада я погодилася продовжити роботу до середини грудня, а далі взяти кілька тижнів перерви. Лаура погодилася й почала шукати тимчасову заміну.
Оксана сказала, що це розумне рішення.
— Побудеш удома, розберешся зі справами. А потім вирішиш, чи хочеш повертатися сюди. Тільки не став усе своє життя в залежність від того, що скаже Богдан.
Я знала, що вона має рацію. І водночас боялася приїхати до квартири, де вже кілька місяців ніхто не жив.
На початку грудня Ірина повідомила, що брат забрав зі спільного гаража останні інструменти. Вона також розповіла, що Богдан допомагає знайомому з ремонтом будинку й розглядає можливість переїхати ближче до роботи.
— Він справді хоче почати окреме життя, — сказала вона. — Але ти не думай, що йому легко. Просто він такий: коли щось вирішує, довго все обмірковує.
Я запитала, чи говорить він про мене.
— Говорить. Питає, як ти там, чи все гаразд. Але коли мама починає переконувати його повернутися, він одразу припиняє розмову.
Мені хотілося почути хоча б щось, за що можна було б зачепитися. Та Ірина не стала вигадувати втішних слів.
За кілька днів я придбала квиток додому на 19 грудня.
Поклала до валізи подарунки для батьків, племінниці й Оксаниної доньки. Для Богдана теж купила невеликий набір інструментів, який він колись розглядав у магазині. Потім довго думала, чи варто його дарувати.
Ми вже не були тими людьми, які могли без зайвих пояснень робити одне одному подарунки.
Увечері я відкрила старий список наших планів. Ми складали його ще в січні: ремонт, машина, відпустка, обстеження, заощадження. Поруч із кожним пунктом Богдан записав приблизну суму.
Я додала новий рядок: «Повернення додому».
І не поставила навпроти жодної цифри.
Бо тепер справа була не в грошах.
За кілька місяців я заробила більше, ніж могла б удома. Навчилася жити в іншій країні, домовлятися чужою мовою, самостійно вирішувати щоденні питання. Я більше не почувалася жінкою, яка не здатна нічого змінити.
Але разом із цим втратила звичне відчуття, що вдома на мене чекає людина, з якою можна обговорити будь-яку новину.
Я не шкодувала, що наважилася працювати за кордоном. Шкодувала, що зробила це потай.
І все ж частина мене досі обурювалася: невже Богдан не міг спробувати зрозуміти, чому я так прагнула змін? Чому він сприйняв моє рішення лише як обман, а не як відчайдушну спробу вибратися з постійної нестачі грошей?
Інша частина нагадувала, що я мала три місяці, щоб сказати правду. Не один день, не одну випадкову нагоду, а ціле літо.
Напередодні від’їзду Лаура вручила мені конверт із зарплатою та невеликою премією. Тереза подарувала вишиту серветку, яку колись зробила сама. Вона кілька разів перепитала, чи я повернуся.
— Ще не знаю, — відповіла я італійською.
Це була найточніша відповідь, яку я могла дати.
Богданові я повідомила дату приїзду. Він запропонував допомогти з речами, якщо буде потрібно.
Я подякувала й написала, що мене зустріне брат.
Потім додала: «Я хотіла б поговорити з тобою без мами, без друзів і без поспіху».
Він погодився зустрітися 21 грудня.
Я відклала телефон і дістала з валізи подарунок для нього. Залишила на столі, бо не вирішила, чи маю право вручати його тепер.
До повернення залишалося два дні.
Я не знала, чи погодиться Богдан вислухати все, що накопичилося за ці місяці, чи наша зустріч стане лише спокійною розмовою про документи й подальше життя окремо.
Але вперше не готувала за нього відповідей і не придумувала, як переконати.
Мені залишалося сказати правду — без виправдань, без посилань на свекруху й без обіцянок, яких я не могла гарантувати.
Тільки одне питання не давало спокою: чи можна повернути довіру людини, якщо вона вже навчилася жити без тебе?