Моя історія починалася банально. Жила я в невеликому провінційному місті, тихому і спокійному. Мріяла виїхати до яскравих вогнів, інших можливостей, іншого життя.
Я рано зрозуміла, що мені треба буде покладатися тільки на себе. Тому, на відміну від своїх однолітків, які бігали на дискотеки, я з ранку до вечора вчилася, читала. Вчителі на мене натішитися не могли, і до десятого класу стали все частіше говорити, що з такими талантами мені треба їхати вчитися до столиці. Я так і зробила. І з першого разу вступила в один з кращих гуманітарних вузів. Так просто й невигадливо почалося моє столичне життя.
Минуло півтора роки. Час від часу мені вдавалося знайти підробіток, який не мав відношення до моєї спеціальності філолога: то з дітьми посидіти, то попрацювати оператором в пейджинговій компанії в нічну зміну. Все це були епізодичні заробітки, що не мають відношення до глобальної мети.
Однак, я розраховувала, що до п’ятого курсу все ж таки знайду таку роботу, яка дозволить затриматися у великому місті.
Всі мої плани полетіли шкереберть в одну мить, просто в одну секунду, тому що я, та, що все планує і розраховує, не врахувала одного-єдиного чинника.
Одного вечора в гості до моїх сусідів по гуртожитку приїхала компанія, в ній був високий, чорнявий молодий чоловік. Коли я його побачила, то всі мої проблеми і турботи кудись зникли, і найголовнішим життєвим завданням став він.
Марк – пристойний хлопчик з інтелігентної столичної родини – пізній єдиний син, донезмоги розпещений, цинічний, глузливий. Чоловік моєї мрії дуже відрізнявся від мене – ніде не працював і не бажав працювати, нічим особливо не захоплювався, а в свій інститут практично не ходив.
Проводив час з друзями, зустрічався з дівчатами, ходив в клуб. У нього були машина і квартира, подаровані батьками. Марк був абсолютно не схожий на нареченого, і відпочатку було очевидно, що я – всього лише прохідний персонаж в його «списку».
Його батьки ставилися до мене прихильно, мабуть, тому, що прекрасно знали: я не представляю ніякої небезпеки.
Все рано чи пізно мало просто закінчитися, якби одного разу, коли наші, а вірніше його зі мною стосунки підійшли до логічного фінішу, мені не довелося сказати Марку:
– Я при надії.
Він завмер і повернувся до мене обличчям, в надії, що не дочув, а в очах відбився такий страх… А потім він прийшов до тями і почав голосити: мовляв, дівчисько провінційне, якщо чогось не знаю і не вмію рахувати, то запитала б у нього… Він зовсім не соромився у виразах, казав, що я це зробила навмисне. Потім грюкнув дверима і пішов.
Це тривало два або три тижні. Марк нервував, тому що час ішов, і потрібно було щось вирішувати.
Він зробив останній, ризикований крок: все розповів своїй матері, щоб вона вмовила мене не народжувати, однак прогадав: його батьки встали на мою сторону і зажадали від Марка одружитися зі мною. Мабуть, тут велику роль зіграв батько – літній чоловік з “лицарськими” уявленнями про честь і совість. І потім, я думаю, вони побачили чимало різних дівчат сина і вирішили що я – це ще не найгірший варіант. Навіть незважаючи на відсутність столичної прописки.
Як би там не було, ми розписалися і оселилися у новоспеченого чоловіка.
Коли я зробила УЗД і дізналася, що будуть близнюки, моя реакція була двоякою. З одного боку, я була щаслива. З іншого – розуміла, що Марк буде, м’яко кажучи, не в захваті від цієї новини. Як же я помилилася!
Сказати, що Марк був не в захваті – нічого не сказати. Здається, він розпалився навіть більше, ніж коли дізнався про те, що я при надії.
Мабуть, у нього був якийсь психологічний бар’єр: якщо він ще міг сподіватися, що батьки будуть утримувати одну його дитину, а він буде робити вигляд, що вчиться, то вже двох сплавити їм на шию він ніяк не міг.
Чоловік довго обурювався, а потім несподівано заспокоївся і сказав:
– В принципі, я не бачу проблеми. Ми нікому не будемо говорити про результати УЗД, а ти одну з них залишиш пвсля народження.
До того моменту мені здавалося, що я вже добре знаю свого чоловіка. Однак, коли почула це, зрозуміла, що, по-перше, погано собі уявляю всю аморальність цієї людини, а по-друге… Пелена остаточно злетіла з моїх очей, і я зрозуміла, що не те що не люблю Марка, а… Дивитися на нього не хочу і не можу.
Увечері він, як завжди, кудись поїхав, а я сіла і стала думати. Якраз напередодні читала статтю про те, у скільки обходиться утримання дитини, і ще тоді прийшла в ступор – Господи, як багато!
Марк не працює, на мої заробітки розраховувати не можна… І тут, в цю саму мить, один з моїх маленьких стукнув ніжкою! Вперше! Він ніби говорив: «Давай, мамо, зроби що-небудь, допоможи нам!».
Це було як раз те, що було мені потрібно в той момент. Та сама підтримка рідної людини, в якій я так потребувала!
Я подзвонила батькам Марка. Трубку зняв батько. Я сказала йому, що йду. Пояснила, що у мене буде двійня і Марк вимагає, щоб я залишила одного з дітей одразу після народження. У трубці повисла тиша, а потім батько Марка сказав:
– Вибачте нас за нашого сина. Намагаючись дати йому все найкраще, ми виховали не достойну людину…
Я переїхала в гуртожиток. Спасибі, знайшлися добрі люди, які допомогли мені не вилетіти з інституту та залишитися в гуртожитку.
Мене часто відвідували батьки Марка, привозили гроші, фрукти, соки…
Марк з’явився лише раз. Не знаю, що ним рухало:
– Якщо залишиш одного, я тебе візьму назад.
Я відчинила перед ним двері: «Іди!».
Так ця людина пішла з мого життя назавжди.
Я народила в травні. На світ з’явилися дві чудові дівчинки. І коли мені їх дали на руки, я зрозуміла найголовніше, найважливіше! Близнюки – це не тільки подвійна відповідальність, подвійні витрати, подвійна турбота. Це подвійне щастя!
Зараз, коли я дивлюся на своїх дівчаток, то не уявляю, що у мене могло б однієї з них не бути… Вони для мене – єдине ціле. Та й самі вони близькі. Вони відчувають, коли у другої щось не так, радіють разом, плачуть і переживають одна за одну. А головне обидві – мої, рідні…
Коли нас виписували, я не відчувала страху. Якщо раніше переживала, що Марк мене покине, що я не витягну самостійно навіть одну дитину, що не знайду роботу, то тепер мене нічого не лякало. Я просто знала, що повинна зробити все для моїх дівчаток, і тому у мене була впевненість, що все зможу.
Так і вийшло. Влаштувалася в дитячий садок, одночасно перевелася на заочне відділення. Звичайно, не бозна-які гроші, але ми не голодуємо. Ось закінчу інститут – піду в аспірантуру і буду викладати, моя кафедра цього чекає з нетерпінням.
Іноді, вже ближче до вечора, коли метушливий день позаду, я дивлюся, як дівчатка вовтузяться, граючи на килимі, і думаю: кого з них він хотів засудити? І як би він вибирав ту, яку збирався викинути на вулицю, як цуценя?
Слава Богу, безсердечність у спадок не передається. Я знову дивлюся на них, на своїх донечок, не можу відірвати очей. Вони чудові, мої дівчатка!..
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
