Чоловік міг допомогти з лікуванням мого батька, але замість суми в 300 тисяч, він дав лише 50. – В тебе є ще друзі, родичі, позич решту у них. Я була розчарована, але не сказавши і слова, поїхала до тата. Дякувати Богу, стан вдалось стабілізувати і я повернулася додому де мене чекав “сюрприз” у вигляді чеку. – Цей годинник тобі вкрай був потрібен? – звернулась я до чоловіка, але вже не підбираючи слова.
Одного травневого вечора, коли моє життя, здавалося, розколювалося на частини, я почула його голос. Спокійний, майже байдужий, він пролунав у порожній вітальні, ніби дзвін у пустелі.
— І ти просто… підеш? — мій голос тремтів, і я ледве стримувала сльози.
— А що ти пропонуєш? — відповів Юра, поправляючи манжети дорогої сорочки. — Залишитися тут і дивитися, як ти тонеш? Я не для того стільки працював, щоб усе це втратити.
— Ти обіцяв! Обіцяв, що ми будемо разом у горі й радості. А зараз, коли я справді… коли мені потрібна твоя підтримка, ти просто відвертаєшся.
— Обіцяв, — він кивнув, його погляд був холодним, як лід. — Але я не обіцяв стати твоїм тягарем. І я не збираюся витрачати на це ні свого часу, ні своїх грошей. Ти сама загнала себе в цей кут.
— Це нечесно! Ми ж будували все разом!
— Я будував. Ти користувалася, — він посміхнувся, і ця посмішка змусила мене тремтіти. — Бажаю успіху. Коли вирішиш свої… проблеми, тоді й поговоримо. Якщо, звісно, ти мені ще будеш цікава.
Він просто розвернувся і вийшов, залишивши мене сидіти на дивані, немов уламки старої вази. Це був, мабуть, найгіркіший момент мого життя, і це був лише початок.
Я і Юра познайомилися десять років тому в київському кафе. Я була аспіранткою, він — молодим, амбітним власником невеликої, але вже успішної ІТ-фірми. Він одразу вразив мене своєю впевненістю, цілеспрямованістю і тим, як легко він говорив про майбутнє — велике, блискуче, спільне.
Наше весілля було казковим. Ми купили великий будинок під Одесою, мандрували світом, і я швидко звикла до життя, де фінансові питання мене не турбували. Юра часто повторював: “Твоя справа — бути щасливою, моя — про це подбати”. Я почувалася захищеною і по-справжньому “за кам’яною стіною”.
Я працювала — викладала в університеті, займалася науковою роботою. Юра заохочував це, але завжди давав зрозуміти, що мій дохід — це “кишенькові гроші” порівняно з його статками. Я не сперечалася. Наші стосунки були ідеальними, принаймні так мені здавалося. Він дарував мені увагу, компліменти, дорогі подарунки. Його слова були солодкими, його дотики — ніжними. Усе своє життя я була переконана, що я — найважливіша людина для нього після його бізнесу, звісно.
Поворотний момент настав у січні 2024 року. Мій батько, який мешкав у невеликому містечку на заході України, несподівано захворів. Стан був дуже серйозний — термінове і дороге оперативне втручання, а потім тривала реабілітація. Потрібні були величезні гроші, причому “на вчора”.
Я одразу звернулася до Юри. Я зайшла до його робочого кабінету, де він сидів за масивним дубовим столом, оточений моніторами.
— Юро, мені треба поговорити, — я сіла навпроти, намагаючись зберегти спокій.
— Кажи, люба. Тільки швидко, в мене за десять хвилин конференція з партнерами з Берліна, — він навіть не відірвав погляду від екрана.
— Це про мого тата. Йому дуже погано. Лікарі кажуть, потрібне втручання. Я подивилася вартість — це близько трьохсот тисяч гривень на перший етап, — я назвала суму і затамувала подих.
Юра нарешті підняв очі. Його обличчя не виражало співчуття, лише легке роздратування.
— Триста тисяч? Оксано, це велика сума. І чи ти впевнена, що це допоможе? Ти ж знаєш, ці лікарі тільки гроші виманюють, — його тон був немов до дитини, яка просить нову іграшку.
— Юро, це мій тато! Це його життя! І так, я впевнена. Я розмовляла з фахівцями. У нас же є ці заощадження, ті, що ми відкладали на ремонт нашої квартири в Києві…
— Ти жартуєш? — він відкинувся на спинку крісла. — Ці гроші на ремонт, а не на сумнівні медичні експерименти. Я не можу їх просто так вийняти з обороту. Вони вкладені в обладнання.
— Але ми ж можемо їх взяти. Я поверну. Як тільки продам ділянку землі, що мені дісталася від бабусі. Це займе місяць-два. Я тебе дуже прошу. Мені більше ні до кого звернутися.
— Знаєш, — він задумливо покрутив ручку в пальцях. — Я, звичайно, допоможу. Я можу позичити тобі… п’ятдесят тисяч. Це те, що я можу виділити, не напружуючись. Решту шукай сама. Може, попросиш у друзів? Або в родичів?
Від його слів мене кинуло в жар. П’ятдесят тисяч! Це була крапля в морі. А його пропозиція звернутися до моїх небагатих родичів чи друзів пролунала як грім.
— Ти пропонуєш мені… шукати по знайомих? Коли ти… коли в нас є ця сума на рахунку? — я насилу вимовляла слова.
— Я пропоную тобі вирішувати твої проблеми твоїми ресурсами, — він подивився на годинник. — Усе, час. Вибач, я маю бігти. Поговоримо ввечері.
Він підвівся, наче розмова була закінчена. Я почувалася, ніби він щойно дав мені ляпаса. Я вийшла з кабінету, відчуваючи нестерпний смуток.
Того вечора розмова не відбулася. Юра повернувся пізно, втомлений, і заявив, що не має сил на “сімейні драми”. Він запропонував мені “заспокоїтися” і “подумати логічно”.
Я продала автомобіль, який він мені подарував минулого року. Продала швидко, значно дешевше ринкової ціни, але гроші були потрібні терміново. Це покрило частину витрат. Решту довелося позичити під великий відсоток у знайомого, бо час спливав.
Поки я щодня їздила в містечко до батька, сиділа в лікарні, вирішувала проблеми з ліками та доглядом, Юра жив своїм звичайним життям. Він продовжував працювати, ходити на вечірки, грати в гольф. На мої дзвінки відповідав неохоче.
— Як тато? — питав він сухо, навіть не дочекавшись відповіді, одразу переходив до своїх справ. — Ти знаєш, я підписав великий контракт з японцями. Я такий виснажений.
Я просила його приїхати хоча б на вихідні, підтримати мене, побути з батьком.
— Ні, люба. Ти ж розумієш, мені треба зосередитись на роботі. Фінансова стабільність важливіша за емоції, — він вимовив цю фразу, наче це було висічено на камені.
За кілька місяців ситуація стабілізувалася. Батько пішов на поправку. Нарешті я повернулася додому. Виснажена, спустошена, але щаслива, що найгірше позаду.
Але вдома мене чекав новий “сюрприз”. Я почала наводити лад у документах і натрапила на виписки з банківських рахунків, які Юра зазвичай тримав окремо. Я побачила, що за ті три місяці, поки я боролася за життя батька, Юра витратив суму, вдвічі більшу за ту, що я просила. Він купив собі новий дорогий годинник, вклав велику суму в якийсь інвестиційний фонд і навіть оплатив подорож до Дубая для себе і його бізнес-партнерів. Жодної згадки про фінансову скруту, жодної економії.
Усе стало на свої місця. Його відмова не була пов’язана з “вкладенням в обладнання” чи “фінансовою стабільністю”. Вона була пов’язана з небажанням витрачати СВОЇ гроші на МОЮ проблему, навіть якщо ця проблема була спільною, як обіцялося в шлюбних обітницях.
Я вирішила поговорити. Серйозно, відверто, без зайвих емоцій. Я поклала виписки на стіл, коли він прийшов з роботи.
— Що це таке? — запитала я, вказуючи на цифри.
— Це мої фінансові справи, — його голос став неприємно низьким. — Не лізь, куди тебе не просять.
— Це гроші, які ти нібито не міг витягнути з обороту, щоб урятувати життя моєму батькові, — я відчула, як моє серце стислося від образи. — Ти витратив майже вдвічі більше на свої іграшки. Поясни.
Він підійшов до вікна і деякий час мовчав. Потім повільно повернувся.
— Оксано, послухай. Я успішна людина. Я звик до певного рівня життя. Я не буду відмовляти собі в необхідних речах заради… твоїх сімейних обставин. Батько, це добре. Але це твій обов’язок, не мій. Або, принаймні, не мій першочерговий.
— А наш шлюб? Наші обіцянки? Наше майбутнє? — мені здалося, що я говорю з незнайомцем.
— Наше майбутнє залежить від мого успіху. А мій успіх залежить від того, чи почуваюся я комфортно і чи маю я потрібний імідж, — він зітхнув, немов пояснював очевидні речі нерозумній дитині. — Ти ж не хочеш, щоб я перетворився на звичайного невдаху, правда? Я тебе люблю, але я люблю свій спосіб життя більше.
Я побачила, що він не просто скупий. Він був егоїстичний, самозакоханий і ставив свою фінансову стабільність, свій статус, свій комфорт, свій «імідж» значно вище за мої почуття, моє горе і навіть життя мого батька.
Я попросила його піти. Сказала, що нам треба час, щоб усе обміркувати. Він не пручався. Навіть зібрав речі дуже швидко, немов чекав цього моменту. І саме тоді відбувся наш останній діалог, той, що на початку. Його байдужість була такою потужною, що розбила моє серце остаточно.
Він пішов, забравши все, що приніс, залишивши мене в нашому великому будинку наодинці з кредитом, який я взяла на лікування батька, і гірким усвідомленням того, що людина, яку я любила, бачила в мені лише гарний аксесуар до свого блискучого життя. Як тільки аксесуар почав «вимагати» витрат, він став непотрібним.
Зараз я повертаюся до роботи, беру додаткові лекції. Я віддаю позику. Мені важко, але я відчуваю, що нарешті роблю щось справжнє, щось, що належить мені, а не йому. А що стосується нашого шлюбу… я думаю, він закінчився тієї миті, коли він оцінив життя мого батька у п’ятдесят тисяч гривень.
Я дивлюся на наш будинок. На те, що ми будували. Він, здавалося, був моєю найбільшою гордістю і моїм щастям. А тепер я сиджу тут і розумію, що найбільшою гордістю була його здатність заробляти, а не любити. Він був «стіною», але виявилося, що ця стіна трималася лише на його грошах, а не на його душі.
Я вирішила подавати на розлучення. Я не хочу його грошей, я хочу свого спокою і своєї гідності. Але чи зможу я після цього знову повірити комусь? Чи можна взагалі оцінити щирість людини до того, як життя поставить перед нею вибір: ти чи твої гроші?
А ви, дорогі читачі, як вважаєте, чи варто було мені одразу вимагати від нього більшої допомоги? Чи можна було передбачити таку його реакцію? І що мені робити зараз?
