Ми з чоловіком і донечкою – звичайно родина з Києва. Живемо у спальному районі в двокімнатній квартирі. Чоловік мій Олег – захисник, зараз на фронті, молимося за нього й чекаємо.
Мої батьки живуть далеко, на Закарпатті, тому допомогти мені ніяк не можуть, навіть якщо би дуже хотіли. А от мама чоловіка – інша справа. Вона мешкає у білій Церкві, це зовсім недалеко від нас, до того ж часто букває в столиці.
Недавно сталася така ситуація. Я з донечкою Міланкою потрапила в стаціонар. Якраз в ці дні свекруха приїхала до своєї доньки та зятя, побула в них, відсвяткувала з ними день народження зятя.
Людмила Олександрівна пропонувала до нас у лікарню заїхати об 11-й вечора після дня народження. Я сказала, що то вже запізно.
Свекруха переночувала у нас вдома і поїхала додому у вівторок із самого ранку. Ніхто не дочекався мене з Міланкою з лікарні.
Мене тиждень не було вдома, купа сумок і речей, мала звикла на мені висіти, я не знала, за що хапатися. У квартирі з їжі – шаром покотити. У мене купа справ, а я не можу з малою нікуди вийти.
Допомога її в побуті мені абсолютно не потрібна. Невже не можна було залишитися, адже вона вже буле у нас у квартирі, хоч на пару днів, і просто провести час із онукою, і в цей час я залагодила б усі справи? При тому, що вона збиралася сидіти у Києві необмежений час – у неї тут друзів і родичів чимало.
Не розумію цього. Побула у зятя на дні народженні, для нас знайшовся час об 11 вечора, а потім поїхала. Натомість у суботу вона – знову у ще одних родичів на дні народження.
Невже на внучку, яка ще й не одужала до кінця і чекає тата-захисника, немає часу й бажання спілкуватися? От як після цього з нею підтримувати нормальні взаємини? Ви б змогли?
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
