Одразу хочу сказати, що я люблю свого чоловіка. Ми вже 20 років як живемо разом, а все одно кожен день з моїм Юрком приносить мені радість та спокій.
Він займається ремонтом автомобілів. Починав з нуля як підмайстер. А тепер має свою невелику майстерню в нашому містечку. Ех, шкода, що на багатого клієнта доводиться чекати місяці. Але й звичайні бюджетні автівки іноді теж треба лагодити, тож якась копійка до бюджету та капає.
До речі, в це містечко на Черкащині ми переїхали після весілля. До цього народилися і обоє жили у невеликому районному центрі, скоріше навіть у селі. Але згодом вирішили спробувати щастя в місті.
А ось мій брат Геннадій залишився у селі. Одружився, збудував будинок біля тестя та тещі, бо у мами біля будинку земельна ділянка була дуже маленькою. Усього кілька дерев та грядка. Куди там щось прилаштовувати чи прибудовувати.
На жаль, вийшло так, що наша мама залишилася сама, тато полинув на небеса. Ми, звичайно, приїжджали до неї у гості час від часу. Але самі розумієте, надовго залишатися не виходило.
Мій чоловік старався, лагодив щось, коли в хаті іноді щось ламалося, допомагав із городом. Але насправді у садівництві брали участь ми всі. Закрутки на зиму – це у нашій родині святе.
А близько року тому сталося нещастя. Мамин будинок постраждав через повномасштабне.Жити там стало не те, що небезпечно, а навіть неможливо. Тож вихід був лише один: переїзд.
У нас у квартирі, на жаль, не так багато місця, як би хотілося. Дві кімнати, де ми живемо втрьох із сином. В принципі можна було б переселити маму і до нас, але брат першим зголосився на допомогу.
Він має будинок просторий, багато кімнат. Та й сільське життя мамі звичніше, ніж переїжджати до міста, нехай і в таке невелике, як наше.
Однак через якийсь час брат як би між іншим почав натякати мені, що надто вже відвик від життя з мамою під одним дахом.
Розумієте, вона у нас, насправді, людина хороша. Але й вона має свої тонкощі в характері. Коли ти дитина, ти цього не помічаєш. Але потім тобі вже важко сприймати їх як раніше. Іноді виникають суперечки та непорозуміння. Хоча всі намагаються ставитись один до одного з повагою.
Я розповіла про це чоловіку, але він лише співчутливо покивав головою. Що вдієш, звичайна різниця поколінь. Їм не зрозуміти нас, а нам не зрозуміти їх.
За кілька місяців ми завезли маму до себе, погостювати на кілька днів. Показали їй усі місцеві гарні місця, добре провели час. Тоді мама теж скаржилася, що мій брат її не розуміє. Став якимось різким, грубим. Зовсім не слухається її порад. Мені важко було таке чути від рідної матері.
Потім, коли ми відвезли маму назад до брата, чоловік запропонував мені одне непросте рішення. Сказав, що він давно готовий до нього, черга залишилася тільки за мною. Я ніколи не любила робити складний вибір, але цього разу довелося зробити виняток. Вчинити так, як було б найкраще для всіх.
І ось буквально тиждень тому ми заїхали до брата, щоб забрати нарешті маму з його будинку. Його очі не видавали жодних емоцій, але погляд моєї зовиці прямо-таки випромінював полегшення та вдячність. Мама тоді щось робила в саду, але, як побачила нас із чоловіком, кинула все і побігла до нас обійматися.
– Я так розумію, що знайшли нарешті нормальний будинок для людей похилого віку? Добре, я давно згодна, досить уже нам із сином сперечатися через нісенітниці.
– Так, мамо, годі. Поїхали швидше, бо ми вже трохи запізнюємося.
А потім чоловік повіз нас дорогою до тієї вулиці, де мама жила раніше. Ми з’їхали трохи праворуч і вперлися у невеликий, але доглянутий будиночок з одним поверхом. Навколо нього була облаштована грядка та криниця. А по сусідству жила мамина найкраща подруга. Вона і продала нам частину своєї землі, щоб ми змогли влаштувати на ній нове будівництво.
Гроші на цю справу чоловік витратив із власних запасів. Він давно збирав, буквально вроздріб, раритетний ретроавтомобіль, яким користувалася колись радянська партійна верхівка. Однак заради тещі йому довелося продати свою мрію та побудувати їй на ці гроші невелике, але комфортне житло.
Мама була на сьомому небі від радості. Звичні місця, будинок, подруга. Що ще потрібно, щоб почувати себе в старості затишно? Це, звичайно, не скасовує того, що ми приїжджатимемо до неї в гості в майбутньому. Але тепер наша сім’я не страждатиме від непорозуміння.
Тому я не можу ще раз не похвалити свого чоловіка. Адже це завдяки йому у нас так добре вийшло. Бережіть свою другу половинку, адже він є тією людиною, на яку завжди можна покластися у скрутну хвилину. принаймні мій Юрій саме такий.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
