Чоловік мій захищає Україну, але постійно наполягає, щоб я й діти якнайчастіше спілкувалися з його мамою Іриною Іванівною, щоб їй не так самотньо було і вона не так за нього переживала. Ну а як з нею нормально спілкуватися? Вадим просив, щоб завтра після церкви до неї сходили, а я й не знаю, мені минулих вихідних з головою вистачило!
Минулої суботи, прямо біля порога, побачивши нас, мама чоловіка каже:
– Ой, а пригостити мені вас нічим, – розвела руками свекруха, – якщо хіба тільки чайник поставлю, та бутерброди з маслом подам.
– Мамо, кажу, – ми в принципі не голодні, ми так просто прийшли, посидіти з вами, побачитися.
– Ну, прийшли, так прийшли, – посміхається Ірина Іванівна, – і на тому дякую, милі гості! Як ти, мій маленький? – Звертається вже до онука, – підріс, бачу, що підріс. Не болієш? От і молодець! За татом сумуєш? А ти, Яринко? – до донечки.
Ми з дітьми дійсно до свекрухи не так вже й часто ходимо. У мене робота, діти – син 4-х років і Яринці 9. А ще іпотека, підробітки у мене. І вона в нас рідко буває з того часу, як Вадим на фронті.
Раніше Ірина Іванівна у нас бувала частенько: завжди надвечір і завжди без попередження:
-Поруч була, йшла повз, вирішила зайти, – виникала свекруха на порозі моєї дошлюбної однушки в перші місяці мого заміжнього життя, – білизну прасуєш? А крохмалила? Ні? Ну як так можна, оце господині пішли! Безрукі, ліниві.
Або:
-Посуд миєш? А що ти його одразу на сушарку ставиш? А витирати? Вилочки треба між зубцями протирати обов’язково.
Зрештою я обурилася і чоловікові сказала, що живемо ми окремо, від мами не залежимо, що господарюю, як хочу і як вважаю за потрібне у себе вдома. І нема чого до нас без попередження заявлятися.
Чоловік з мамою, мабуть, поговорив, та півроку зовсім до нас не заходила, тільки привіти мені передавала по телефону, знову вона почала у нас бувати тільки коли народився Юрась, разів зо два на місяць, з попереднім дзвінком.
– Чому ти овочеве пюре моєму онукові даєш на обід? Треба на вечерю! – намагалася було гнути колишню лінію мама чоловіка, – і ці памперси – вже вдень можна і без них укладати. А пляшечки треба кип’ятити 20 хвилин.
Я вдавала, що не чую, а скоро і ходити Ірина Іванівна до нас перестала: молодша дочка свекрухи вийшла заміж, квартира у її чоловіка була однокімнатна, але свекруха люб’язно поступилася молодій сім’ї свою двушку, переїхавши до квартири зятя.
Від моєї квартири тепер мама жила далеко, а потім зовиця народила дочку, та ми з чоловіком ще далі від Ірини Іванівни взяли в іпотеку квартиру.
Живемо, мою під орнеду, доплачувати за нову доводиться, але це неминучість, я засіла за переклади вечорами, тим більше, що я з Юрасем частіше на лікарняних сиджу, ніж працюю. Чоловік теж у вихідні взявся з кумами машини ремонтувати. Крутимося.
Якось чоловік, коли вже опинився на фронті, запропонував:
– Оленко, частіше до моєї мами заглядайте! Вона дуже хвилюється за мене, сама знаєш.
Та я й сама, як свекруха, як тисячі жінок в Україні – хвилююся, молюся. Але пообіцяла, що частіше будемо Ірину Іванівну відвідувати.
І ось минулої суботи сидимо, п’ємо чай із бутербродами з маслом у свекрухи. Я встала, залишила з нею дітей, вийшла в магазин, купила зефір, цукерки, пиріжки, хороший сир, виноград.
– Ой, навіщо витрачалася, – сплеснула руками свекруха, – не треба було, ну тоді самі їжте.
Я на кухню пішла, нарізати сир, виноград помити. А залишки сиру і пакет із виноградом вирішила у холодильник прибрати, відкрила, а там!
Салатик у кришталі, нарізка під плівкою, тортик, цукерки, червона рибка в тарталеточках.
Свекруха, яка увійшла в цей момент у кухню, почервоніла, як буряк, каже зніяковіло:
-Я доньку в гості чекаю з чоловіком і з онукою, – а потім продовжила, набираючись впевненості в голосі, – вони мене про візит заздалегідь попередили, а ви ні. І що? Ви б зараз усе з’їли, а дочку із зятем я буду хлібом з маслом пригощати?
Я нічого Ірині Іванівні не сказала, в принципі вона має рацію: нас у гості не кликали, ми про візит не попередили. Але брехати навіщо? І потім нас годувати хлібом з маслом – це нормально? Звичайно, ходити до свекрухи мені з дітьми більше не хочеться. А от чи розповідати цю історію Вадиму, я ще не вирішила. Як би на моєму місці зробили? Що думаєте?