— Чоловік моєї подруги купив їй нове авто, а ти навіть на вечерю в ресторані не спромігся, — Олеся подивилася на мене як на порожнє місце. За цим поглядом ховалася таємниця, яка зруйнувала все.
Гроші не приносять щастя, але вони дуже допомагають сумувати з комфортом. Цю фразу я чув неодноразово, проте ніколи не думав, що вона стане епітафією моєму сімейному життю. Ми з Олесею прожили разом вісім років. Я вважав, що наш союз тримається на спільних мріях, вечірніх розмовах за чаєм та планах на майбутнє. Я помилявся. Виявилося, що фундамент нашого дому був зроблений із паперу, причому купюр не найвищого номіналу.
Коли ми тільки познайомилися, я працював звичайним експедитором. Олеся тоді лише починала кар’єру в банку. Ми ділили одну порцію картоплі на двох і щиро сміялися, обговорюючи, як колись купимо власну квартиру. Я працював на двох роботах, брав додаткові зміни, щоб ми могли дозволити собі хоча б невелику відпустку раз на рік. Мені здавалося, що вона цінує мої зусилля. Але з часом запити Олесі почали зростати швидше, ніж моя зарплата.
Останній рік нашого життя перетворився на нескінченний марафон претензій. Кожен вечір починався не з питання про те, як минув мій день, а з переліку речей, яких у нас немає. Олеся почала порівнювати мене з чоловіками своїх подруг. Андрій купив нове авто, Максим відвіз дружину на дорогий курорт, а ми знову їдемо до моїх батьків на дачу.
Одного разу, коли я повернувся додому пізно ввечері після важкої зміни, вона навіть не глянула в мій бік. Вона сиділа на дивані, гортаючи стрічку соціальних мереж, і її обличчя виражало глибоку байдужість. Я підійшов, хотів обійняти її, але вона відсторонилася.
— Ти знову затримався, а приніс копійки, — холодно промовила вона.
— Олесю, я намагаюся вийти на новий рівень, скоро буде премія.
— Твоя премія покриє лише один похід у ресторан, про який я мрію. Мені набридло чекати на диво, Василю. Життя минає, а я все ще ношу пальто минулого сезону.
— Невже речі для тебе важливіші за нас?
— Нас уже давно немає. Є тільки твій вічний пошук підробітку і моя нескінченна економія. Я хочу бути щасливою зараз, а не в наступному житті.
Тоді я ще не знав, що вона вже знайшла того, хто забезпечить їй це щастя. Її новий обранець, якого вона пізніше представила як старого знайомого, мав усе те, чого не мав я. Дорогий годинник, впевненість у завтрашньому дні та можливість купувати прихильність подарунками.
Наступного тижня я застав її за збором валіз. Вона діяла швидко, без зайвих емоцій. Складала сукні, які я купував їй на свята, і навіть не дивилася мені в очі.
— Куди ти збираєшся? — запитав я, хоча в глибині душі вже знав відповідь.
— Я йду від тебе.
— Чому так раптово? Ми ж могли поговорити.
— Ми говорили роками, але нічого не змінилося. Ти хороша людина, Василю, але бути просто хорошою людиною — це мало для комфортного життя.
— Хто він?
— Це не має значення. Важливо те, що з ним я не буду рахувати кожну гривню в супермаркеті. Він може дати мені рівень, на який я заслуговую.
— Ти міняєш наші вісім років на гаманець?
— Я міняю своє нещастя на шанс бути жінкою, а не ломовим конем, який думає лише про борги.
Вона пішла, залишивши після себе порожнечу в шафі та тишу в квартирі. Кілька місяців я намагався зрозуміти, де я помилився. Чи справді любов має ціну? Чи справді я був таким поганим чоловіком тільки тому, що не зміг стрибнути вище голови у фінансовому плані?
Минуло пів року. Я випадково зустрів її в торговому центрі. Вона виглядала бездоганно. Дорогі прикраси, ідеальна зачіска, в руках — пакунки з елітних бутиків. Поруч із нею йшов чоловік, старший за неї років на п’ятнадцять. Він тримав її під руку, але вона не посміхалася. Її погляд був спрямований кудись крізь вітрини.
Я хотів пройти повз, але вона помітила мене.
— Привіт, Василю, — сказала вона, зупинившись.
— Вітаю, Олесю. Бачу, ти отримала все, про що мріяла.
— Так, у мене все добре.
— Ти щаслива?
Вона забарилася з відповіддю лише на мить, але в цій паузі було більше правди, ніж у всіх її попередніх словах.
— Щастя — це поняття відносне. Принаймні, мені більше не треба думати про завтрашній день.
— Радий за тебе. Бережи себе.
Я розвернувся і пішов. У той момент я відчув дивну полегшення. Можливо, я не маю статків, але я маю можливість бути з тим, хто любить мене не за цифри на банківському рахунку. Моя квартира стала порожньою, але в ній більше немає того гнітючого відчуття, що я постійно комусь винен.
Олеся обрала свій шлях. Вона обміняла тепло на блиск золота. Я не засуджую її, адже кожен має право на свій вибір. Але чи варте таке життя того, щоб втратити душу? Чи можна купити щирість, коли на серці лід?
Ця історія не про гроші, а про те, що ми цінуємо в людях насправді. Коли матеріальне стає єдиним мірилом успіху, людина перетворюється на товар. І завжди знайдеться хтось, хто запропонує вищу ціну.
Тепер я живу інакше. Я почав більше цінувати прості речі: світанок за вікном, розмови з друзями, спокій у думках. Я знаю, що колись зустріну ту, для якої моє серце буде важливішим за мій гаманець. А поки що я просто вчуся жити заново, без вантажу чужих очікувань.
Чи вважаєте ви, що в сучасному світі фінансовий стан чоловіка є головним критерієм для створення міцної родини? Чи можна побудувати справжнє кохання там, де на першому місці стоїть вигода?
Будь ласка, поставте свою вподобайку цій історії та напишіть у коментарях свою думку, це дуже важливо для мене. Ваші роздуми допоможуть зрозуміти, чи залишилося в нашому світі місце для щирих почуттів.
