Вони з Ларисою на морі були в молодості лише раз, а потім ніколи було їздити. Дочку і сина вони відправляли в табори на морі, звичайно. А самі працювали багато. Вони жили в селищі: город, господарство, живність. Багато турбот. Дружина працювала медсестрою, Дмитро – водієм. Діти виросли і стали жити окремо, зі своїми сім’ями.
І ось ці батьки зібралися в поїздку. Стали дивитися путівки недорогі, оформили закордонні паспорти, щовечора після роботи дивилися фотографії готелів. Це було цікаво і захоплююче, і хвилююче дуже! Курс валют дивитися, номера готелю, «зірочки», що включено, відгуки читали… Багато стало розмов, навіть суперечок, але добрих, – передчуття поїздки зробило важке життя цілком терпимим. І гроші вони накопичили.
А потім дружина сказала чоловікові одного вечора: мовляв, куди це ми зібралися? Дурість якась вся ця поїздка. На кого ми залишимо господарство? Давай краще зробимо розумно. Ти відпочинеш з вудкою біля ставка, як зазвичай. Я шпалери поклею нові. Буде гарно вдома. А гроші ми віддамо синові, йому треба брати квартиру в іпотеку. І ми йому допоможемо. А поїдемо колись потім.
Чоловік погодився. Так розумніше, звичайно. Навіщо за два тижні віддавати стільки грошей, краще синові віддати. Правильно. А потім дружина вийшла на подвір’я і побачила: чоловік сидить у дровітні і плаче. Яка ганьба; дорослий сивий мужик сидить на чурбачков і пхикає, як маленький! Сльози течуть по зморшках. Він не думав, що дружина побачить. Він в дальній кут двору пішов, до дровітні, там і сидів. І, уявляєте, плакав.
Він плакав за мрією. От і все. Не жаль йому було грошей анітрохи! Не через гроші він плакав, не від образи на дружину або на сина, ні, звичайно. За мрією він плакав. Ось за цими пальмами, за морем, за «єгипетськими свинками», як один селянин сфінксів називав. За своїм життям, яка невблаганно закінчується. Просто ми цього не помічаємо зазвичай.
Лариса повернулася тихенько в будинок і теж заплакала. Потім витерла сльози кухонним рушником, збила зачіску, вийшла рішучим кроком у двір і чоловіка покликала. Він підійшов, як ні в чому не бувало. Чого, мовляв, кликала?
І дружина обняла чоловіка міцно. І сказала, що треба їхати. Летіти треба до цих свиней, до моря, до пальм, до рибок. Все вирішено. Це вона дурість зморозила від переляку. Лячно все-таки в чужу країну їхати! Але з чоловіком не страшно! Прости, Дмитрику, мій переляк і боягузтво, приношу вибачення.
Вони полетіли тоді до моря. І ні хвилини не шкодували про це! Вони були абсолютно щасливі і ці два тижні, і півроку до поїздки, і досі вони щасливі. Вечорами вони дивляться фотографії з тієї поїздки. І упиваються спогадами. І потім ще поїдуть. Колись.
Добре, що вони поїхали, правда? Добре, що Лариса зрозуміла. Дорослі люди раз у житті теж можуть заплакати; нічого в цьому смішного немає.
Це туга за мрією. Яку іноді так просто здійснити!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
