Мій чоловік постійно повторює, що ми мусимо економити, і я вже звикла готувати вечерю з того, що залишилося в холодильнику. Одного вечора він здивовано глянув на мене, коли знайшов у холодильнику лише банку маринованих огірків і пів пляшки молока.
«Уляно, невже це все, що в нас є?» — запитав він, тримаючи дверцята холодильника. Я лише знизала плечима, бо що я могла сказати? Ми заощаджували, скільки я себе пам’ятаю.
У нашій квартирі бракувало речей першої необхідності. Я розводила шампунь водою, щоб вистачило на довше, і чистила зуби пастою, яку вичавлювала з тюбика ложкою. У ванній стояв затхлий запах, бо ми не купували освіжувач повітря вже кілька місяців.
Я латала дірки на своїх джинсах і відкладала покупку нової праски, бо, за словами Бориса, це «не першочергове». Він завжди казав, що ми затягуємо паски заради кращого майбутнього, і я вірила, що одного дня це окупиться. Але з часом я перестала обманювати себе, що це тимчасово.
Я працюю вчителькою початкових класів у школі на околиці Києва. Щодня їжджу на роботу старенькою «Ладою», яка скрипить на кожній вибоїні. Борис — програміст, працює віддалено на іноземних клієнтів, отримує перекази в доларах. Але, за його словами, на мої потреби грошей ніколи не вистачає. Ніколи.
— Борисе, — сказала я якось увечері, сидячи за кухонним столом. — Може, цього місяця купимо нові фіранки для спальні? Старі вже геть вицвіли, а в «Епіцентрі» є гарні, недорогі, за тисячу гривень.
Він навіть не відірвав очей від ноутбука. «Уляно, в нас немає грошей на забаганки. Може, ти ще хочеш на Мальдіви поїхати?» — кинув він із сарказмом, ніби я просила приватний літак, а не шмат тканини для вікон. Я відпустила цю ідею, як відпускала все інше.
З часом я почала помічати те, на що раніше закривала очі. У Бориса з’явився новий смартфон, хоча старий був цілком робочий. «Це для роботи, Уляно. Інвестиція», — пояснив він, коли я запитала. Потім я помітила новий шкіряний ремінь і туфлі, які коштували, мабуть, більше, ніж мій гардероб за останні п’ять років. А я тим часом економила на всьому: купувала найдешевший хліб, розбавляла миючий засіб, щоб вистачило до кінця місяця.
Одного вечора, коли я перевіряла зошити учнів, Борис пішов приймати душ. Його ноутбук залишився відкритим на столі. Я не шпигувала, але щось у мені клацнуло. Я підійшла і почала гортати папки. Вони були заповнені файлами з незрозумілими назвами, але одна привернула мою увагу — «Фінанси_2025». Я відкрила її.
Це була таблиця з витратами за останні місяці. Все було розписано до дрібниць: дати, суми, місця. Спочатку я подумала, що це робочі витрати, але коли побачила «Вечеря в ресторані на Хрещатику — 4500 гривень», моє серце стиснулося. Далі — квитки в театр, готель у Львові на два дні, спа-салон, магазин брендового одягу. Сума за місяць сягала десятків тисяч гривень. Я стояла над ноутбуком, ніби мене прибили до підлоги.
Коли Борис повернувся з ванної, я не стрималася. «Що це, Борисе? З ким ти вечеряєш за п’ять тисяч гривень?» — запитала я, показуючи на екран.
Він лише знизав плечима. «Це не твоя справа, Уляно. Ти все одно не зрозумієш», — відповів холодно, навіть не намагаючись забрати ноутбук.
— Не моя справа? Ти купуєш собі брендові речі, а я розбавляю шампунь водою, бо в нас «немає грошей»! — мій голос тремтів.
Він промовчав, пішов на кухню і почав гріти чайник, ніби нічого не сталося. Я сиділа за столом, відчуваючи, як усе, у що я вірила, руйнується. Моє життя з Борисом було лише декорацією до його комфортного світу.
Після тієї розмови між нами запанувала тиша. Борис поводився так, ніби нічого не сталося, а я більше не могла вдавати, що все гаразд. Я перестала вірити в його «тимчасові труднощі». Мені здавалося, що я не партнерка, а лише тінь у його житті, яка має тихо виконувати свої обов’язки і не ставити запитань.
Я не могла спати ночами, не могла їсти. На роботі я дивилася у вікно, коли учні писали диктанти, і намагалася згадати, коли востаннє купувала собі щось, що не було «необхідним». Усе моє життя звузилося до виживання, тоді як Борис жив так, ніби грошей у нього вдосталь.
Зрештою, я не витримала і поїхала до своєї свекрухи, Марії Петрівни. Я сподівалася, що вона мене вислухає. Сидячи за чашкою чаю в її затишній квартирі, я вилила все, що наболіло.
— Маріє Петрівно, Борис ставиться до мене, ніби я прислуга. Я готую, перу, економлю на всьому, а він купує собі дорогі речі і вечеряє в ресторанах. Невже я маю радіти, що в нас є дах над головою?
Вона подивилася на мене і зітхнула. «Уляно, Борис — хороший чоловік. Працьовитий, не гуляє. Чоловікам потрібен простір. Ти занадто все сприймаєш близько до серця».
Я не могла повірити своїм вухам. Вона не запитала, як я почуваюся, не сказала, що розуміє. Її слова лише підтвердили те, що я вже відчувала: я була сама. Навіть у домі Марії Петрівни, де я сподівалася знайти підтримку, я залишилася наодинці зі своїм болем.
Того ж вечора я повернулася додому. Борис сидів перед телевізором, гортаючи канали. Я мовчки пройшла до спальні, відкрила шафу і дістала свою валізу. Почала складати речі — светри, сукні, усе, що було моїм. Він помітив це і підійшов.
— Уляно, що ти робиш? — запитав він, спираючись на двері.
— Я їду, — відповіла я спокійно, не піднімаючи очей.
Він засміявся, ніби я сказала щось абсурдне. «Це що, якийсь спектакль?»
— Ні, Борисе. Це кінець. Я більше не хочу бути статисткою у твоєму житті, — сказала я, застібаючи валізу.
— Ти повернешся. Куди ти підеш? — його голос звучав самовпевнено.
Я глянула на нього востаннє. «Може, і ні. Але ти точно пожалкуєш, що втратив людину, яка тебе справді любила».
Я пішла на кухню, зібрала всю їжу, яку купувала за свої гроші — крупи, овочі, консерви. Залишила йому лише ту банку огірків і пів пляшки молока. Вийшла з квартири, не озираючись. Він не зупинив мене, не спитав, куди я йду.
Я переїхала до подруги Оксани. Перші дні я просто лежала під ковдрою, дивлячись у стелю. Мені було важко навіть говорити. Але Оксана не поспішала, не ставила запитань. Вона просто була поруч. День за днем я почала повертатися до себе — не до тієї Уляни, яка терпіла і чекала, а до тієї, яка мала мрії і хотіла жити.
Борис не дзвонив, не писав. Я не чекала. Я почала заощаджувати, але вже не зі страху, а з думкою про власне майбутнє. Оксана сказала, що я можу залишатися в неї, скільки потрібно. Я влаштувалася на додаткову роботу — репетиторство після уроків, щоб швидше зібрати на оренду власної квартири.
Тепер я дивлюся вперед. Я не знаю, що буде далі, але я точно не хочу повертатися до життя, де я була лише тінню чиїхось бажань. Може, Борис і не мав іншої жінки. Може, його єдиною зачарованістю були гроші і комфорт, який він не ділив зі мною. Але це не змінює того, що він зрадив нашу довіру, наше партнерство. Жити скромно не страшно. Страшно, коли хтось забирає твою гідність.
А як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто пробачити і спробувати все виправити, чи краще йти вперед, навіть якщо шлях попереду невідомий?
