Я чекала пенсії, тиші та спокою з чоловіком. Я сподівалася, що ми нарешті почнемо насолоджуватися один одним і проведемо разом спокійну кінцівку життя. Але недуга перешкодила нашим планам і я залишилася одна. Та я не здалася і стала шукати нове покликання, і знайшла у волонтерстві, яким інтенсивно займаюся вже кілька років.
Я пішла на пенсію п’ятнадцять років тому. У лікарні зі мною прощалися, ніби втрачали хтозна яку медичну сестру. Тоді їх, правда, бракувало, довго вмовляли залишитися, але я вже не хотіла.
Я хотіла повернутися додому до чоловіка, насолоджуватися здоров’ям і сімейним життям. Онуки вже були дорослі, але нам обом подобалася перспектива правнуків.
Але ідилія тривала недовго. Мій чоловік занедужав невдовзі після того, як я вийшла на пенсію, і наступні п’ять років був прикутий до ліжка… Тож я більш-менш перейшла з лікарні на роль медсестри.
Ми не насолоджувалися ні одне одним, ні нашими сім’ями. Чоловік поступово в’янув, поки одного дня зовсім не покинув цей світ. Увечері заснув, а вранці не прокинувся.
Я була спустошена нашим нездійсненим планом. Ми все життя важко працювали. Чоловік побудував наш будинок своїми руками. Ми не їздили на відпочинки, тому що на це не вистачало грошей, а дітям хотілося дати освіту, гуртки, хороше, якісне харчування.
Мене оточувала сім’я, але мені знадобилося багато часу, щоб пережити відхід чоловіка.
Принаймні до того часу мені було важко, поки невістка не придумала чудову ідею.
“А ти не хочеш стати волонтером? Наприклад, в дитячий будинок? У тебе ж є медичний досвід, ти досить молода і рухлива. Тебе з руками і ногами туди візьмуть!”, – одного разу запропонувала мені невістка.
Спочатку я відкинула цю ідею. Зрештою, я не хотіла повертатися до роботи після того, як так довго чекала спокою на пенсії.
Але потім я зрозуміла, що моя причина сидіти вдома зникла разом із моїм чоловіком, і якщо я залишуся вдома одна, то постарію й скоро піду вслід за чоловіком. А мене такий варіант не приваблював.
Коли моя невістка прийшла до мене додому з онукою наступного тижня, я сіла з нею, і ми почали шукати, як я можу стати волонтером, використати роки своєї роботи в галузі охорони здоров’я і знову відчути себе корисною і потрібною.
Деякий час ми шукали, дзвонили, сперечалися між собою, поки моя онука витягувала всі каструлі з буфету, але потім я знайшла своє покликання.
Одна невелика благодійна організація в нашому місті шукала волонтерів для лікування важких діток. Це було не стільки про роботу медсестри, скільки про те, щоб посидіти і поговорити.
Раптом мені випала можливість бути бабусею для всіх тих дітей, які лежали там з такою важкою недугою і чиї батьки не могли бути з ними постійно. Я погодилася, не роздумуючи.
Початок був непростим. Я ніколи не працювала в дитячому відділенні, я завжди працювала з дорослими. Це було зовсім інше.
Спочатку це мене трішки засмутило. Лячно дивитися, як п’ятирічна дитина лежить і не може поворухнутися. Ще гірше і сумніше, коли дитина все своє коротке життя бореться з такою недугою і нічого, крім лікарні, не знає і не бачила.
Але приблизно через рік я почала до цього звикати. Я розуміла, що ці діти, як і мій чоловік, не заслуговують поганого, але моє завдання було не жаліти їх, а зробити їх перебування в палаті приємнішим.
Іноді це були останні миті їхнього життя. Я приходила додому сама не своя, але я була щаслива, що можу бути для тих діток корисною.
Вже шість років я в ролі волонтера. Я тримала руки багатьох дітей і дорослих, які тремтіли від нерозуміння, що буде, навіть не завтра, а за годинку чи хвилинку.
І незважаючи на те, що я не провела свою пенсію з чоловіком читаючи книги, я вірю, що поки можу, буду допомагати цим діткам робити світ хоч трішки кольоровішим, хоч і не на довго…
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
Передрук категорично заборонено!
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
Запрошуємо вас підписатися на “Наш канал на Youtube”
