Ми одружені з Микиткою 7 років, живемо у Вінниці. Купили свою квартиру, мріяли про дитину, але Господь все не давав, попри обстеження й лікування.
Коли все це почалося, Микита пішов захищати Батьківщину. Я втратила роботу, зараз трохи підробляю віддалено, але заробляю мало, в основному мене й мою стареньку маму утримує мій чоловік.
Сам Микита давно сирота, тому з задоволенням піклується і про тещу, з якою у добрих стосунках, мама завжди називає мого чоловіка синочком.
Зараз я забрала маму з села до себе в місто в нашу двушку, бо в селі ще гірше з опаленням і світлом, а мамі вже важко самій.
А тепер до суті. Я просто у розпачі, й ось чому.
Як я сказала вже, Микита мій зараз захищає Україну. Чоловік приходив у відпустку два місяці тому, ми тоді чудово провели час і він знову поїхав на передову.
А під серцем у мене зародилося життя…
Повернувся Микита у Вінницю два тижні тому іншим, його привезли у важкиму стані.
Він, скоріше за все, ніколи не буде ходити, потрібна купа грошей. Я не уявляю, де їх брати, як жити взагалі.
На мені мама з мізерною пенсією і чоловік в такому стані, я розгублена і не бачу просвітку.
А головне – я не знаю, чи говорити йому і взагалі комусь новину, яку ми так хотіли, чекали!
Чи мовчки йти в лікарню і забути про мрію, відмовитися, принаймні зараз, від цього Божого дару, адже я просто не потягну це все…
А я якщо ситуація ще погіршиться в країні і доведеться втікати? Як я впораюся? Та ніяк!
Розум підказує, шо найправильніше рішення зараз – відмовитися від поповнення в нашій родині.
А душа – душа плаче і стискається в болючу чорну грудочку.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
