Кілька років тому я переживала дуже важкі часи. Чоловік Сергій серед ночі зібрав трохи речей і просто втік. Я залишилася з однорічною дитиною в орендованому житлі і по вуха в боргах.
Якось я поверталася додому з чергової провальної співбесіди, йшла, занурена в свої думки і раптом помітила неподалік бабусю. Вона нерішуче намагалася пройти по пішохідному переходу, але ніхто з водіїв і не думав зупинятися.
Взяла я її за руку, забрала сумку і перевела через дорогу.
На іншій стороні вулиці вона мене не відпускала, поки я не погодилася піти до неї на чай. Марія Степанівна мене розпитувала про життя, а я сама не помітила, як їй все розповіла. Мабуть, мені тоді дійсно треба було виговоритися.
Бабуся мені сказала, що її онук займається бізнесом і шукає собі працівників в приватний дитячий садочок. Потім вона зателефонувала йому і домовилася про співбесіду зі мною.
Наступного дня мені передзвонила дружина цього самого онука і поговорила зі мною. Поставила стандартні запитання, розповіла про умови роботи. Навіть сама запропонувала безкоштовно взяти мою дитину в ясла, щоб я могла спокійно працювати. У моєму становищі від таких пропозицій не відмовляються!
Через тиждень я іже щосили і дуже старанно працювала вихователькою в старшій групі.
З початку тієї історії минуло вже 4 роки, а я досі тут працюю.
Я й сьогодні з вдячністю і теплом згадую Марію Степанівну, якій допомогла перейти дорогу у той далекий осінній день.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
