Я не знаю, що робити. Невже прийдеться розлучатися з чоловіком, якого я кохаю, і їхати десь подалі від усієї рідні, аби жити спокійно? Не хотілося б, але іншого виходу я не бачу поки що, можливо, люди мені тут щось порадять.
Ми з Андрієм разом вже 10 років, нам зараз по 35 років. У Андрія – свій маленький бізнес, я перекладачка і репетитор з англійської. І все у нас наче є для щастя: квартира двокімнатна у новобудові, по машині не дуже дорогій у кожного, можливість раз-два на рік відпочинку… Але немає діточок. Довго ми просто пробували і чекали, раптом все станеться само собою. Але роки йшли, а лелека до нас все не прилітав.
Потім ми обстежувалися, і виявилося, що у мене є певні особливості організму, хоча у загальному я цілком здорова людина. Я приймала препарати, але результату не було. Потім нам пропонували різні альтернативні методи або мені оперуватися. Ми думали над варіантами, продовжували обстеження в інших місцях.
І ось цього літа мені випала нагода пройти консультацію в Ізраїлі, де давно живе татова сестра. Я полетіла. І ось не у Києві, а у землі обітованій мені сказали, що мамою я ніколи не стану, ні природньо, ні, скоріше за все, навіть за допомогою сучасних новітніх методів і технологій. Почути це це було гірко і прикро, але в той же час я… відчула полегшення.
Відвідуючи з тіткою святі місця, прихиляючи голову до сокровенних святинь християнського світу, я прийняла для себе рішення, наче хто підказав його мені з небес: я вирішила прийняти спокійно те, що мені не судилося стати мамою і не боротися за це більше.
Адже життя коротке, воно так швидко минає і я не хочу витратити його на постійну боротьбу, за якою не встигаєш жити по-справжньому, не помічаєш маленьких і навіть великих радостей і приємних моментів. Я вирішила просто прийняти цей факт і жити далі, насолоджуватися життям, досягати своїх цілей і мрій. У кожного з нас на Землі своя місія, і не обов’язково вона у батьківстві, не кожній жінці судилося стати матір’ю, і моє призначення, мабуть, не у материнстві. З моїми роздумами погодилася і тітка Лариса.
У мене так багато мрій! Я хочу розвиватися у професії, вивчити ще й італійську та китайську мову, подорожувати світом, переїхати у майбутньому з чоловіком в Ірландію, відкрити свою школу з вивчення іноземних мов, займатися проблемами екології… І це ще далеко не повний список мої бажань. І я твердо вирішила братися за їх втілення і більше не витрачати час на погоню за примарним і малоймовірним материнством.
З розумінням усього цього я й повернулася додому, поділилася своїми думками з Андрієм, усіма найближчими рідними. І ось тут зіштовхнулася з тим, чого не очікувала. А саме – з непорозумінням з боку моїх близьких і навіть чоловіка.
– Як так – не народжувати і навіть не лікуватися? Як це так – ти не станеш мамою? У нас у роду немає бездітних жінок, і у тебе все вийде, треба тільки докласти максимум зусиль! Як це так – ми без онуків від тебе будемо? Ну й що, що у сестри є дочка. А раптом у вас з Андрієм хлопчик би народився? Ми на це і сподіваємося. Придумала вона – не намагатися народити! – моя мама при повіній підтримці тата.
– Як це – у мого єдиного сина не буде спадкоємця, як це він не продовжить свій рід? Та це твоя першочергова місія – народити Андрію дитину! Навіть чути такого, як ти оце говориш, не бажаю! – свекруха.
– Люба, ну як це? Не треба опускати руки я ж з тобою, все у нас вийде, навіть не припускай іншого! У крайньому випадку – всиновимо малюка, якщо вже у самих не вийде, але я впевнений – вийде. Ось побачиш! Ну не вірю я, що ти мамою не хочеш стати!
А я дійсно більше не хочу! Ну як вони не розуміють? Я повернулася з Ізраїлю вільною від цього бажання, я позбавилася постійного відчуття неповноцінності від того, що не можу народити. У мене зараз стільки планів і сил на їх втілення!.. А вони…
Чоловік, свекруха, мої батьки, особливо мама – всі на мене накинулися, переконують, що треба боротися, що треба зробити все-все, аби народити власну дитинку, ну або ж всиновити у крайньому випадку. Родина без дітей, за їх словами, не родина. Хіба вони праві?..
Як бути – не знаю. Невже прийдеться розлучатися з чоловіком, якого я кохаю, і їхати десь подалі від усієї рідні, аби жити спокійно і втілювати свої прагнення, не пов’язані з материнством? Не хотілося б, але іншого виходу я не бачу поки що, нажаль. Можливо, почую тут слушні і потрібні мені поради.
Автор – Олена-Марія
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
