fbpx
життєві історії
Чоловік, за яким я тут, в Італії, доглядала, виявився не таким вже й немічним. Я тепер чекаю від нього дитину, а мені 44 роки. Марчело – 64 роки. Не знаю, що скажуть його і мої діти

Чоловік, за яким я тут, в Італії, доглядала, виявився не таким вже й немічним. Я тепер чекаю від нього дитину, а мені 44 роки. Марчело – 64 роки. Не знаю, що скажуть його і мої діти…

Я працювала в Італії вже три роки. Поїхала на заробітки після важкого розлучення з чоловіком. У мене двоє дітей, син і дочка, двійнята. Вони вже дорослі, житлом забезпечені. А мою квартиру здають.

Я ж поїхала заробляти собі на мрію: дуже хочу побудувати власний будинок, вже внесла задаток за земельну ділянку.

З житлом і першою роботою допомогла подруга, яка вже давно тут і навіть вийшла заміж.

А я два роки тому я влаштувалася доглядальницею чоловіка, вдівця 62-х років, після важкої хвороби. Мене найняли його діти, вони живуть в інших містах. Проживаю я разом з ним у будинку на другому поверсі. В цьому ж будинку ще живе кухарка-латвійка, а прибиральниця приходить кожного дня.

Спочатку Марчело був дуже слабкий, але поступово його сили відновлювалися. Та йому все одно потрібен поки що постійний догляд, пересувається він лише у візку, стояти сам може лише кілька хвилин.

Ну й дещо інше, як чоловік, теж, виявилося, може…

Я думала, це в мене вікові зміни, але пішла у клініку, і лікарка мене ошелешила: я чекаю дитинку!

Звичайно, батько Марчело, більше у мене тут нікого не було і не має.

Я не так вихована, щоб відмовитися від дитини. Це великий гріх, так мене вчили мама і бабуся. І лікарка каже, що для мене і здоров’я краще народити.

Та й, власне, що я такого зробила? Я жінка вільна. Марчело – теж. От тілки як зреагують його і мої діти?..

Поки ще вони нічого не знають. Я ледве наважилася сказати Марчело, але він – уявіть! – зрадів! Пропонує бути разом, запрошує мене бути тут, з ним, завжди.

Я б, можливо, і хотіла, але стільки різних «але»..

Як відреагують його рідні? Я для них – чужа, чи приймуть вони мене в родину? Чи повірять, що це все не навмисно вийшло, що мені нічого не треба від їхнього батька, що у мене немає корисливих видів?

Просто так сталося, що зустрілися дві самотні душі, зігріли одне одного. І ось маємо наслідок: маленьке життя, яке в мені зародилося.

Лишитися все ж тут?.. А як же моя українська мрія – будиночок?.. Марчело точно зі мною не поїде. У нього слабке здоров’я, а тут він – забезпечена людина. Він говорить, що забезпечить і нас з дитинкою, що, можливо, ми навіть одружимося згодом, але я все ж вагаюся…

В Україні у мене квартира і земля під будинок на мене зареєстрована, там я почуваюся впевненіше. Їхати народжувати додому? Я розумію, що осилю, підніму дитинку, адже маю збереження, голову і руки-ноги здорові. Багато чого вмію. Але тоді мабуть, скоріше за все, варто попрощатися з майбутнім з Марчело.

А я, здається, його справді кохаю… Та чи є у нас шанс бути щасливими?..

Автор – Олена М.

Спеціально для видання Ibilingua.com.

Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!

You cannot copy content of this page

facebook