Чоловік зізнався, що одружився на мені лише тому, що я носила під серцем його дитя. При першій нагоді він забув про свої обіцянки на Біблії і пішов до дамочки, яка подарувала йому донечку. Нас з синами Денис просто викреслив зі свого життя. Я довго не могла з цим змиритися, тому не упустила шансу просити допомоги у мами Дениса, своєї свекрухи. Я не очікувала такої реакції
– Ти знову порпаєшся в моєму телефоні? Немає нічого нового, Кароліно. Ти все одно не знайдеш того, чого шукаєш, – сказав Денис, не відриваючись від екрана ноутбука.
Його голос був байдужим, а погляд – холодним. Це були слова, що розбили моє серце остаточно. Я опустила телефон і відчула, як всередині знову прокидається той сум, що вже став для мене звичним. Але цього разу я не промовчала.
– Тоді скажи сам, Денисе. Скажи правду. Чи була я хоч раз важливою для тебе? Чи були ці десять років життя хоч трохи чесними?
Він довго мовчав, перш ніж відповісти.
– Ми одружилися, тому що ти носила під серцем мою дитину. Не більше. Ти знала це з самого початку, – сказав він нарешті, дивлячись на мене так, ніби це повинно мене заспокоїти.
Але я лише відчула, як щось у моїй душі остаточно обірвалося.
Ми познайомилися з Денисом ще в університеті. Я тоді була на другому курсі, молода і романтична, вірила, що зустріла своє кохання на все життя. Денис був старшим за мене на два роки, впевненим у собі і таким, що завжди привертав увагу. Ми швидко зблизилися: кіно, прогулянки нічним містом, довгі розмови про мрії і майбутнє. Це були найкращі роки мого життя, і я була впевнена, що ми створені одне для одного.
Тож коли через рік я дізналася, що чекаю дитину, мої почуття до Дениса були незмінними. Ми разом вирішили одружитися. Мої батьки, які завжди мріяли про «правильний» шлюб, підтримали це рішення, хоча я вже зараз бачу, що Денису тоді було все одно. Весілля було скромним, але для мене важливим. Я обіцяла собі, що збережу цю сім’ю, незважаючи ні на що.
Наш син Назар народився вчасно він був міцний і здоровенький. Це були важкі, але щасливі: безсонні ночі, спільна турбота про дитину, наші маленькі сімейні свята. Я думала, що ми щасливі. У цьому переконувала себе щодня.
Але через кілька років Денис змінився. Він більше часу проводив на роботі або з друзями. Він рідше питав, як я почуваюся, і все частіше затримувався допізна. У нас з’явився другий син, Артем, але навіть це не допомогло повернути ті стосунки, що були раніше. Я намагалася, щосили. Готувала, прибирала, дбала про дітей, завжди була на зв’язку, коли він потребував. Але він усе більше віддалявся.
Одного дня я зрозуміла, що вже не можу далі ігнорувати очевидного. Я знайшла повідомлення в його телефоні. Вони були від якоїсь дівчини. Їхні розмови були наповнені тим, чого давно бракувало в наших: увагою, інтересом, теплом.
Я вирішила поговорити з ним відкрито.
– Хто вона? – спитала я, намагаючись тримати голос рівним.
Він навіть не заперечував.
– Її звати Ліза. Вона знає, чого хоче від життя. З нею я можу дихати вільно.
Ці слова звучали наче з місяця. Але я не могла просто здатися. Я хотіла боротися за наш шлюб, за нашу сім’ю. Я просила його залишитися, говорила про наших дітей, про те, як вони його потребують. Він лише мовчки дивився на мене, а потім пішов.
Наступні тижні і місяці стали для мене справжнім випробуванням. Я опинилася сама з двома маленькими дітьми і розбитим серцем. Усі мої друзі й рідні радили відпустити його, жити далі. Але я не могла. Як я могла? Ми дали один одному обіцянки перед Богом і нашими родинами. Як можна так просто забути про це?
Я пробувала знайти підтримку. Розмовляла з його мамою, просила поговорити з ним, вплинути. Але навіть вона лише зітхала і казала, що, можливо, так буде краще для всіх.
Тепер він живе з Лізою. У них є дочка. Він приїжджає до наших синів, привозить їм подарунки, іноді проводить вихідні. Але це все. Ми більше не є сім’єю. І хоча я знаю, що маю рухатися далі, щось всередині мене відмовляється це прийняти.
Усі ці роки я намагалася бути сильною. Для дітей. Для себе. Але іноді вночі, коли вдома тихо і всі сплять, я все ще згадую його. Його сміх, нашу молодість, наші мрії. Я питаю себе: чи можна було щось змінити? Чи могла я вчинити інакше?
Чи варто мені тепер погодитися на розлучення? Можливо, це єдине правильне рішення, щоб ми обидва могли почати нове життя. Але як залишити те, що будувалося роками?
Я звертаюся до вас, читачі. Що ви порадите? Чи боролися б ви за своє кохання, навіть якщо воно здається втраченим? Чи знайшли б сили відпустити й почати знову? Мені важливо знати вашу думку.
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
