“Чоловіка я ніколи не кохала. Мене ж і заміж мачуха видала – сама за руку привела до майбутніх свекрів і залишила. Але життя непередбачуване…”
***
Тетяна Федорівна давно живе сама. Дочка і син – в інших містах. До неї приходить соцпрацівник, купує продукти, допомагає в якихось побутових дрібницях. Але з більшістю турбот 90-річна бабуся справляється сама.
Одне засмучує жінку похилого віку: немає сили сходити на могилку чоловіка, поправити все, квіти свіжі посадити.
«Я ж більше року з квартири не виходжу – голова паморочиться, трохи що – падаю», – говорить вона.
Тетяна Федорівна – дочка фронтовика і дружина фронтовика. Тата її не стало одразу після повернення з війни. Мачуха, яку чоловік привів у дім ще перед війною, коли не стало його дружини, була жінкою непоганою. Усіх чотирьох дітей намагалася ростити однаково – що трьох чоловікових дочок, що свого сина, який в 41-му році народився.
Тетяна була найстаршою з сестер. Тягот війни вхопила сповна. Мачуха працювала в колгоспі, і дівчинка разом з нею – після школи, в канікули.
«У 46 році я школу закінчила, – розповідає Тетяна Федорівна. – Вчитися далі дуже хотілося. Мачуха не забороняла, ні, просто сказала: як, мовляв, я тебе навчу? Грошей же не було… Але я все одно поїхала. Думала, на стипендію буду жити. Продуктів з дому взяла побільше: картоплі-моркви-цибулі, грибів сушених, сала солоного, молока сухого мачуха мені виміняла на свої сережки… А в гуртожитку у мене швидко все попід’їдали. Різні ж вчилися хлопці-дівчата. Пам’ятаю, раз на місяць за картками дадуть 400 грамів цукерок, я їх не з’їм відразу, сховаю. А потім – раз, і немає цукерок. Прикро було…
Закінчила я все ж технікум. Повернулася додому, на роботу пішла в магазин. Легше стало. Хлопці різні до мене залиця. А мачуха подивиться і скаже: «Не треба тобі такого, пити буде». Або: «У цього батько ледар, син таким самим буде». Я ображалася на неї, до сліз справа доходила. Думаю: піду з дому, сама собі чоловіка виберу…
Тут на сусідній вулиці хлопець з армії повернувся. Він як пішов воювати в 41-му, так всю війну і пройшов до самого Берліна. І ще п’ять років після війни прослужив в Німеччині. Мачуха з його матір’ю дружила. Ось і каже мені: «Жениха я тобі знайшла хорошого, працьовитий хлопець і непитущий, будеш за ним як за кам’яною стіною».
І пішли ми з нею знайомитися з цим хлопцем. Я думаю: на зло зараз скажу, що не піду заміж.
А як прийшли, мачуха відразу з порога і каже: «Ось вам невістка, не обманюйте її, як дочку рідну, любіть. А я пішла». Мені соромно стало, очей підняти не можу. Мене за стіл посадили, пирогами давай пригощати…
Потім дивлюся – хлопець цей заходить. І такий він мені здався негарний… Ой, лишенько! Сльози так і бризнули… Свекруха підійшла, обняла, каже, мовляв, не плач, доню, все буде добре. Ось свекруха мені сподобалася відразу. Думаю, Бог з ним, злюбиться-стерпиться – аж надто не хотілося до мачухи повертатися, образилася я на неї.
***
Так і стали жити. Спочатку трохи тошно мені бувало. На чоловіка дивитися, буває, не могла. Шрам у нього на вилиці був, а вже спина – так і вся у відмітинах. Але він мені поганого слова не сказав жодного разу. Все «Тетянка моя» та «Тетянка моя»… І веселий був! На гітарі грав – заслухаєшся!
А все одно піти хотіла. Ну не кохаю його і все тут! Раз вже й речі зібрала… Свекруха побачила, говорить:
«Коли йти надумала, йди відразу. Сина – бачу, не любиш, неласкава з ним. Та тільки краще Миколи ти тут не знайдеш нікого. Глянь-но на інших мужиків: хто п’є, хто б’є, хто на боці лежить. Ми ж Колі швидко іншу дружину посватаємо. А ти не пошкодувала б потім. Він же з теме пилинки здмухує!».
Знову я поревела та й передумала йти. Так і так права свекруха ж була… А потім – дитинка. І зовсім забула про розлучення. Син народився, слідом дочка…
Потім ми з Миколою будинок побудували. Я вже від нього не сахалася – звикла. Але ось так, щоб любити, – ні, не любила. Жаліла, поважала – так. Він хороший був у мене. І жили ми добре. Я потім в робітничій їдальні працювала, по змінах. Прийду, бувало, з ночі, а вдома – порядок, все зготовано… Коли і встиг, якщо сам затемна повернувся? Беріг він мене…
Але ж ми з ним навіть не посварилися жодного разу… Кому скажу – не вірять. Мовляв, не буває такого. Як не буває, коли ми так і жили?
Свекри нам добре допомагали. Будинок ставили, так свекор і лісу хорошого виписав, і рубати допомагав. І з дітьми завжди свекруха залишалася, коли ми працювали. Ми їх обох оглядали. Обидва пішли у засвіти у мене на руках.
Чоловік останні роки хворів дуже. Осколок у нього залишився у ньму, ходити не давав зовсім. Він у мене кошики плів хороші, черга була на його кошики з усього району. Так за верболозом ходити не міг, я ходила, вимочувала теж сама. А він сяде і плете, плете…
Коли зовсім зліг, тільки і говорив: «Як ти без мене тут залишишся, Тетянко?» А ось – залишилася… З 2005 року без Миколки мого живу… Будинок, звичайно, довелося продати – сили вже не ті. Цю ось квартиру нам, ще коли ми працювали, дали. Дочка тут жила, поки не поїхала. Тепер я живу – дні марную.
Мачусі своїй безмежно вдячна за те, що мене за Колю посватала. Вона останні роки теж у нас жила. Як за матір’ю, я за нею ходила.
Це зараз молодь все про любов кричить, а поживуть трохи – і розбігаються. А в людині душу треба роздивитися, тоді життя хорошим буде. А що кохання? Покохали та й забули…»
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
