fbpx
життєві історії
Чому так?.. Поліна стояла у дворі, трохи осторонь, і дивилася, як рідні – сини, невістки, онуки – перебирають у хаті й на подвір’ї речі Орисі. Останні місяці, поки 90-річна Орися лежала, а Поліна, її 60-річна племінниця, доглядала стареньку, нікого з них не було, навіть синів. А тепер ось злетілися вчора, коли Поліна обдзвонила всіх, сповістила: Орисі немає… Попрощалися, а тепер наводять порядки, щось ділять, вирішують, що далі робити з обійстям…

Чому так?.. Поліна стояла у дворі, трохи осторонь, і дивилася, як рідні – сини, невістки, онуки – перебирають у хаті й на подвір’ї речі Орисі. Останні місяці, поки 90-річна Орися лежала, а Поліна, її 60-річна племінниця, доглядала стареньку, нікого з них не було, навіть синів.

А тепер ось злетілися вчора, коли Поліна обдзвонила всіх, сповістила: Орисі немає…

Попрощалися, а тепер наводять порядки, щось ділять, вирішують, що далі робити з обійстям…

Поліна мала добре серце, любила тітку Орисю. Розуміла, що всі інші рідні – далеко, розкидані по містах, зайняті роботами, родинами… Тому і взяла на себе, безкорисливо і щиро, обов’язок доглянути стареньку.

Зараз Поліна і раділа, і дивувалася водночас.

Добре, що рідня з’їхалася…

Дивно, що всі враз знайшли час, якого досі не вистачало, щоб навідати стареньку…

Хоча бабуся Орися й не чекала дуже нікого. Слабка вже була, лежала останній час, а внукам і синам, що дзвонили Поліні дізнатися про стан бабусі, говорила в слухавку Поліниного телефону: “Не поспішайте, займайтеся своїми справами, мені нічого не треба. А я вже буду йти, пора…”

Так сказала і священику, якого попросила покликати за три тижні до кінця:

– Буду йти, отче, я вже готова. Висповідайте.

Поліна дивувалася тій мудрій і тихій Орисиній хоробрості, думала, що і сама, як настане пора, хотіла би ось так: без страху і з молитвою.

Стояла, дивилася на Орисину родину: сильні, гарні, ще не старі сини, дорослі хлопці-красені онуки, правнучата… У всіх дружні родини, влаштоване життя. Тільки людина великої чистої душі лишає по собі такі плоди, всі вони продовжать рід Орисі, а вона в них житиме й надалі.

Що тепер буде з хатою, збудованою Орисиним чоловіком, як розпорядиться обійстям рідня – Поліна не знала. То вже їхня справа.

Побачила лише, як один з Орисиних онуків присів біля яблуні, набрав жменю рідної землі, поклав у маленьку торбинку, а торбинку сховав у кишеню біля серця.

Поліна посміхнулася щасливо: є майбутнє в Орисиної хати, у розквітлих яблунь. Інше й нове.

Автор – Альона Мірошниченко.

Спеціально для видання Ibilingua.com.

Передрук заборонено.

Фото ілюстративне – io.ua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page