«Чому ти досі злишся на мене за татові слова?» — кинув Богдан, коли я згадала його дитячі перемоги. Після того, як тата не стало, я думала, що біль зникне, але його останні слова відкрили таємницю, яку ми обоє боялися.
Скільки себе пам’ятаю, у нашій родині завжди була боротьба за увагу. Я, Алла, старша дочка, з дитинства відчувала, що кожен погляд мого батька треба заслужити, вигризти, вибороти. А мій молодший брат, Богдан, здається, отримував усе просто так.
Йому достатньо було увійти до кімнати, посміхнутися своєю безтурботною усмішкою, і тато вже дивився на нього з теплом, якого я так відчайдушно прагнула.
«Дивись, як Богдан старається», — казав батько, коли я приносила додому четвірку замість п’ятірки. «Бери приклад із брата, Алло, він не лінується». Ці слова врізалися в мою пам’ять, як гострі скалки.
Ми змагалися за все: за кращі оцінки, за те, хто швидше збере урожай на городі у бабусі, хто краще почистить картоплю для маминої вечері. Я пам’ятаю, як одного літа, вся спітніла від спеки, я пів дня гнула спину на грядках, щоб зібрати кошик полуниці для тата.
Богдан прийшов пізніше, приніс лише жменю ягід, але тато поплескав його по плечу і сказав: «Молодець, синку, гарна робота». Мені ж дісталося лише: «Алло, а ти чого так мало назбирала?» Я стиснула зуби, щоб не закричати.
Ця боротьба отруювала наші стосунки. Замість брата я бачила в Богдані конкурента, суперника, який завжди був на крок попереду. Я відчувала себе зайвою у власній родині, ніби моє місце залежало від того, чи зможу я обійти брата в очах батька. Але я ніколи не була кращою за нього. І, здається, ніколи не переставала цього хотіти.
Одного вечора я прийшла до батьківської хати в селі, де ми з Богданом виросли. Мама поралася на кухні, нарізаючи цибулю для борщу, а повітря пахло свіжоспеченим хлібом. Я сіла за стіл, тримаючи в руках теку з документами — звіт про новий проєкт на роботі.
Я так пишалася ним, так хотіла поділитися з батьком. «Тату, я підготувала презентацію для клієнтів, вони сказали, що це найкраща пропозиція за рік», — почала я, сподіваючись хоч раз почути від нього щось більше, ніж сухе «молодець».
Батько сидів у старому кріслі, гортаючи газету. Він навіть не підвів очей. «Богдан теж недавно закрив угоду. Каже, клієнти були в захваті», — кинув він, ніби мої слова нічого не важили.
Я відчула, як у середині закипає гнів. «Тату, ти взагалі чув, що я сказала? Це мій проєкт, я працювала над ним місяцями!» — мій голос тремтів, але я намагалася триматися.
Він зітхнув, відкладаючи газету. «Алло, не кричи. Богдан не влаштовує таких сцен, він просто робить свою справу. Бери з нього приклад».
У дверях з’явився Богдан. Як завжди, вчасно. У светрі, який мама подарувала йому на день народження, з тією самою спокійною посмішкою. «Що тут у вас?» — запитав він, ніби не помічаючи напруги в повітрі.
«Та нічого, — процідила я крізь зуби. — Просто тато вкотре нагадує, який ти ідеальний».
Богдан знизав плечима, ніби не розумів, про що я. «Алло, ти знову все вигадуєш. Я ж нічого не зробив».
«Саме це і дратує! — вирвалося в мене. — Тобі не треба нічого робити, щоб бути улюбленцем. А я мушу рвати жили, щоб мене хоча б помітили!»
Мама, яка весь цей час мовчки різала цибулю, підняла очі. «Алло, Богдане, досить. Ви ж рідні, чому ви завжди так?» Її голос був тихий, але сповнений жалю. Вона завжди намагалася нас примирити, але ми з братом були як два магніти, що відштовхуються.
«Мамо, скажи чесно, — я повернулася до неї, — хіба тато не ставив Богдана вище за мене? Хіба ти не чула, як він постійно порівнював нас?»
Мама опустила ніж і зітхнула. «Алло, твій батько… він просто такий. Він не вміє інакше».
«Ні, — перебив Богдан, несподівано різко. — Алло, це ти завжди хотіла бути кращою. У школі, на роботі, навіть тут, за столом. Я ніколи не просив цього змагання».
Я пирхнула. «Звичайно, тобі не треба було просити. Ти й так отримував усе — його увагу, його похвалу. А я? Я завжди була на другому плані».
Богдан похитав головою. «Ти не уявляєш, як це — бути тим, від кого завжди чекають ідеалу. Я не міг зробити кроку, щоб не боятися його розчарувати».
Його слова мене приголомшили. Я завжди думала, що він живе легко, що йому все дається без зусиль. Але в його очах я побачила щось нове — втому, яку раніше не помічала.
Роками я носила в собі цю образу, цей біль. Я не могла пробачити Богданові його легкості, а батькові — його холодності. Але одного дня все змінилося. Пізно ввечері задзвонив телефон. Мамин голос у слухавці тремтів: «Алло, тато… його забрали до лікарні. Серце. Приїжджай».
Я кинула все і помчала до районної лікарні. У палаті пахло ліками й дезінфекцією. Батько лежав під крапельницею, блідий, із заплющеними очима. Поруч стояла мама, тримаючи його руку. Богдан сидів у кутку, дивлячись у підлогу. Ми не розмовляли. Лише чекали.
Тієї ночі лікарі зробили все, що могли, але батько не викарабкався. Я стояла біля його ліжка, відчуваючи, як усе всередині терпне. Не було сліз, лише порожнеча. Я не знала, що відчувати — біль, полегшення чи щось інше.
Поховання було тихим, у селі, де ми виросли. Небо було сірим, дощ крапав на парасольки. Я стояла біля могили, дивлячись на дерев’яний хрест із його ім’ям. Богдан був поруч, мовчазний, із опущеними плечима.
«Важко повірити, правда?» — тихо сказав він, ніби до себе.
«Так», — відповіла я, не відводячи очей від землі.
Ми постояли мовчки. А потім я не витримала. «Знаєш, Богдане, я все життя думала, що він любив тебе більше».
Він різко повернувся до мене, його очі блиснули здивуванням. «Ти серйозно? Алло, мені завжди здавалося, що він тобою пишається. Ти ж завжди була такою… наполегливою, сильною. А я… я просто намагався не розчарувати».
Я похитала головою. «Ти не розумієш. Я терпіти тебе не могла за те, що тобі не треба було старатися. Ти просто був собою, і цього вистачало».
Богдан гірко всміхнувся. «Ти думаєш, мені було легко? Я боявся зробити щось не так, бо знав, що він одразу порівняє мене з тобою».
Його слова були, як грім. Усе життя я думала, що борюся з ним, але, можливо, ми обидва боролися з тінню нашого батька. Ми стояли біля могили, дві людини, які так довго не бачили одна одну по-справжньому.
Після похорону ми повернулися до маминої хати. Гості розійшлися, залишивши на столі недоїдені пампушки й холодний узвар. Ми з Богданом сиділи на кухні, де все ще пахло воском від свічок. Мама пішла спати, залишивши нас удвох.
«Знаєш, — почав Богдан, крутячи в руках чашку, — я ніколи не відчував себе особливим. Тато завжди чекав від мене, що я буду… ідеальним. Спокійним, слухняним. Якби я хоч раз показав, що мені важко, він би просто відвернувся».
Я здивовано подивилася на нього. «А мені здавалося, що ти його улюбленець. Він завжди хвалив тебе, а мені діставалися лише докори».
Він похитав головою. «Він не хвалив. Він просто… ставив мене в приклад. Але я ніколи не чув від нього, що він мною пишається. Ні разу».
Я замовкла. Його слова перевернули все, що я знала. Усе моє життя я думала, що Богдан — той, хто виграє, а я — та, що завжди програє. Але, можливо, ми обидва були у пастці.
«Може, ми не з тобою воювали, — тихо сказала я. — Може, ми воювали за нього».
Богдан кивнув. «І обоє програли».
Він простягнув руку і стиснув мою долоню. Це був перший раз за багато років, коли ми торкнулися одне одного без гніву чи напруги. Я відчула, як у горлі застряг клубок.
«Богдане, — сказала я, — ми не повернемо тата. Але… може, ми ще можемо повернути одне одного?»
Він не відповів одразу. Довго дивився у вікно, де темрява поглинала село. Потім кивнув. «Може. Але я не знаю, як».
Минуло кілька тижнів. Ми з Богданом вирішили спробувати. Я запросила його до себе в Київ, до своєї маленької квартири на Подолі. На столі стояла пляшка домашнього вина, яке мама передала з села. Ми сиділи на кухні, і мовчання між нами було не таким важким, як раніше, але все ще відчутним.
«Дивно бути тут, — сказав Богдан, оглядаючи мою квартиру. — Я завжди думав, що ти… ну, що ти не хочеш мене бачити».
«Бо так і було, — чесно зізналася я. — Мені було легше вважати тебе ворогом, ніж визнати, що я просто не могла достукатися до тата».
Він кивнув. «А я думав, що якщо буду ідеальним, то не втрачу його уваги. Але це не працювало. Він ніколи не був задоволений».
Ми помовчали. Потім я налила нам по келиху вина і сказала: «То що тепер? Удамо, що все нормально? Що ми з завтрашнього дня станемо найкращими братом і сестрою?»
Богдан усміхнувся — вперше щиро, без тіні іронії. «Я не знаю, Алло. Але я точно знаю, що якщо ми зараз відступимо, то втратимо шанс».
Я відчула, як у середині щось стиснулося. «Я боюся, що не зможу тобі довіряти, — тихо сказала я. — Що знову почуватиму себе гіршою».
«А я боюся, що ти знову побачиш у мені конкурента, — відповів він. — Але, може, краще боятися разом, ніж порізно?»
Ми подивилися одне на одного, і вперше за багато років я побачила в ньому не суперника, а брата. Хлопця, з яким ми колись ганяли на велосипедах і крали яблука з сусідського саду.
Минуло пів року. Ми з Богданом почали зустрічатися частіше — то в мене вдома, то в кафе на Хрещатику. Іноді ми говорили про дитинство, іноді про роботу, а іноді просто мовчали, і це було нормально. Але шлях до примирення був непростим. Одного разу я запросила його на вечерю до свекрухи, Марії Петрівни, яка завжди ставилася до мене з теплом, але й з певною вимогливістю.
«Алло, ти впевнена, що хочеш, щоб я прийшов? — запитав Богдан по телефону. — Я не хочу псувати тобі вечір».
«Марія Петрівна просила, щоб ти був, — відповіла я. — І я хочу, щоб ти прийшов. Ти ж мій брат».
Вечір видався напруженим. Марія Петрівна, як завжди, була бездоганно ввічливою, але її гострі очі помічали все. «Алло, ти знову забула додати лавровий лист до борщу, — сказала вона, пробуючи страву. — А от Богдан, я чула, готує чудові голубці. Може, навчиш сестру?»
Я відчула, як стара образа піднімається. «Маріє Петрівно, я старалася», — відповіла я, стиснувши виделку.
Богдан поспішив розрядити атмосферу. «Та годі, я ж не шеф-кухар. Алла, твій борщ смачний, не слухай нікого».
Марія Петрівна всміхнулася, але я бачила, що вона оцінює нас, як завжди. Після вечері, коли ми з Богданом мили посуд, він тихо сказав: «Знаєш, я розумію, чому ти так реагуєш. Мені теж важко, коли хтось порівнює».
Я зупинилася, тримаючи тарілку в руках. «Це ніколи не закінчиться, правда? Ця звичка порівнювати нас».
Він зітхнув. «Може, і не закінчиться. Але ми можемо навчитися не брати це близько до серця».
Сьогодні, коли я пишу ці рядки, я розумію, що втрата батька стала для нас із Богданом не лише кінцем, а й початком. Ми досі вчимося бути братом і сестрою, а не суперниками. Іноді я ловлю себе на тому, що чекаю від нього якогось підтексту, якогось підтвердження, що я гірша. Але щоразу, коли він телефонує чи приїжджає, я бачу в ньому не того хлопця, який украв у мене увагу батька, а людину, яка так само, як і я, шукала любові.
Мій чоловік, Тарас, часто жартує, що ми з Богданом — як двоє дітей, які вчаться ділити одну цукерку. І, можливо, він правий. Ми не ідеальні, і наші стосунки не стали раптом казковими. Але ми намагаємося. І це вже щось.
Я не знаю, що буде далі. Чи зможемо ми з Богданом по-справжньому стати близькими? Чи не повернуться старі образи, коли ми найменше цього чекатимемо? Чи вдасться нам побудувати той зв’язок, якого ми так довго не мали? Я хочу вірити, що це можливо. Що одного дня я подивлюся на брата і побачу не конкурента, а сім’ю.
А що думаєте ви? Чи можна зцілити рани, які тягнуться з дитинства, і знайти спільну мову з тим, кого так довго вважав чужим?
