— Чому ти знову в старих чоботях, де твої заощадження? — суворо запитала донька, оглядаючи порожню кухню. Я збрехала про ремонт, відчуваючи, як за стіною Артем чекає, поки вона піде, щоб забрати решту
Я часто сиджу біля вікна і дивлюся, як вечірні тіні повільно заповнюють подвір’я. Колись цей дім був сповнений шуму, сміху та запаху свіжої випічки, а тепер тут панує лише тиша, яку зрідка порушує скрип старих мостин. Моє життя завжди було присвячене родині. Я працювала на двох роботах, відкладала кожну копійку, відмовляла собі у новому одязі чи зайвому шматочку ласощів, аби мої діти, а потім і онуки, нічого не потребували. Мені здавалося, що це і є справжня любов — віддати все до останнього, не вимагаючи нічого натомість. Але з часом я зрозуміла, що така жертовність може мати дуже гіркий присмак.
Мій онук Артем завжди був моїм улюбленцем. Коли він був маленьким, я заціловувала його пухкі щічки і обіцяла, що зроблю все, аби він став успішною людиною. Його мати, моя донька Настя, постійно працювала, намагаючись влаштувати своє особисте життя після розлучення, тому виховання хлопця здебільшого лягло на мої плечі. Я не скаржилася. Навпаки, я була щаслива відчувати себе потрібною. Артем ріс кмітливим, але водночас дуже хитрим. Він швидко навчився, що сльози або лагідне слово — бабусю, ти в мене найкраща — відкривають мій гаманець швидше за будь-який ключ.
Минули роки, Артем став дорослим чоловіком, принаймні за паспортом. Він вступив до університету, але швидко його покинув, пояснюючи це тим, що система освіти застаріла і не дає реальних знань для заробітку мільйонів. Я вірила йому. Як я могла не вірити власній крові? Він почав жити зі мною, бо з матір’ю вони постійно сварилися. Настя прямо казала, що хлопець просто ледар, але я ставала на його захист, вважаючи, що вона занадто сувора до нього.
Одного разу Артем прийшов додому пізно ввечері. Його очі блищали від азарту, він почав розповідати про неймовірну можливість інвестувати гроші в якусь нову платформу.
— Бабусю, мені потрібно зовсім трохи для старту. Якщо я зараз вкладу ці кошти, то вже через місяць ми зможемо купити тобі нову машину і поїхати на відпочинок.
— Артемчику, у мене немає таких великих сум. Ти ж знаєш, що моя пенсія невелика, а ті заощадження, що лежать у шафі, то на крайній випадок.
— Але цей випадок уже настав! Невже ти не хочеш, щоб я нарешті став на ноги?
Я зітхнула і дістала з-під постільної білизни пакунок. Там були гроші, які я збирала роками. Я віддала йому частину, сподіваючись, що це справді допоможе. Але через тиждень він знову підійшов до мене з похмурим обличчям.
— Що сталося, синку?
— Там виникли певні труднощі. Потрібно ще трохи, щоб розблокувати рахунок.
Я знову дала. Потім ще раз. Я бачила, як він купує собі дорогі кросівки, як вечорами замовляє піцу та суші, хоча в холодильнику був мій борщ. Я бачила нові гаджети, які з’являлися у нього чи не щотижня. У моїй душі почав оселятися неспокій, але я мовчала. Я боялася, що якщо почну ставити незручні запитання, він розсердиться і піде. А самотність лякала мене більше, ніж порожній гаманець.
Одного дня до мене завітала Настя. Вона відразу помітила, що я стала виглядати гірше, та й у хаті стало якось бідно.
— Мамо, де твій старий телевізор? І чому ти не купила собі ті чоботи, про які ми говорили?
— Ой, Настю, телевізор зламався, я його віддала в ремонт. А чоботи мені не потрібні, старі ще цілком добрі.
— Не кажи дурниць. Де гроші, які ти відкладала?
— Я просто трохи витратилася на господарство.
Настя лише похитала головою. Вона знала правду, але бачила, як я відчайдушно намагаюся виправдати Артема. Того вечора вона покликала сина до вітальні.
— Артеме, звідки у тебе цей новий телефон? Ти ж не працюєш.
— Це подарунок від друзів.
— Не бреши мені. Ти забираєш останнє у бабусі. Тобі не соромно?
— Нічого я не забираю! Вона сама мені дає. Правда ж, бабусю?
Він подивився на мене таким поглядом, у якому змішалися благання і прихована погроза. Я опустила очі.
— Так, Настю, я сама захотіла йому допомогти. Він же молодий, йому треба розвиватися.
Настя вибігла з хати, грюкнувши дверима. А Артем просто пішов до своєї кімнати, навіть не подякувавши за те, що я його прикрила. Відтоді наші стосунки стали ще дивнішими. Він перестав зі мною розмовляти, якщо йому не були потрібні гроші. Він проходив повз мене, як повз порожнє місце. Я готувала йому сніданки, прала його речі, а він лише залишав брудний посуд на столі.
Якось я випадково почула його розмову по телефону на кухні.
— Слухай, та стaра ще має заначку. Я витягну з неї все до копійки, а потім побачимо. Вона все одно нічого не розуміє, думає, що я великий бізнесмен.
Ці слова прошили мене наскрізь. Я стояла в коридорі, тримаючись за стіну, і відчувала, як усередині щось обривається. Моя безмежна любов виявилася для нього лише зручним інструментом. Я зрозуміла, що сама виховала цього егоїста, потураючи кожному його капризу. Але навіть після цього я не змогла вигнати його. Я продовжувала грати свою роль доброї бабусі, хоча серце випікала гіркота.
Гроші закінчилися зовсім. Коли Артем вчергове прийшов до мене з проханням, я лише розвела руками.
— Синочку, більше нічого немає. Тільки на хліб залишилося до кінця місяця.
Його обличчя вмить змінилося. Лагідність зникла, з’явилося роздратування.
— Як це немає? Ти ж завжди мала! Ти що, ховаєш їх від мене?
— Ні, я все віддала тобі.
— Значить, продавай щось. Навіщо тобі ці старі срібні ложки? Або та каблучка з каменем? Ти її все одно не носиш.
— Це ж пам’ять про твого дідуся.
— Пам’ять у голові, а речі мають приносити користь.
Він почав нишпорити по шафах. Я сиділа на стільці і просто спостерігала за цим. Я не мала сил боротися. Він знайшов скриньку, забрав усе, що мало хоч якусь цінність, і пішов, не озирнувшись. Тієї ночі я не спала. Я думала про те, де я зробила помилку. Можливо, треба було бути суворішою? Можливо, треба було змусити його працювати ще тоді, коли він кинув навчання? Але тепер було пізно.
Через кілька днів Артем не повернувся додому. Настя подзвонила мені і сказала, що він зв’язався з поганою компанією і тепер має великі борги. Його шукають люди, яким він винен гроші. Я відчула, як холод огортає мої плечі. Я хотіла кинутися на допомогу, але розуміла, що в мене порожні руки. Я навіть не могла оплатити комунальні послуги.
Зараз я сижу в напівпорожній квартирі. Настя забрала мене до себе, але я відчуваю себе тут зайвою. Артем зник, він не виходить на зв’язок. Іноді мені здається, що я бачу його постать у натовпі на вулиці, але то лише мариво. Я втратила не лише гроші та спокій, я втратила сенс свого існування, який бачила в турботі про нього. Тепер я розумію, що моя мовчазна згода лише прискорила цей фінал. Я боялася його втратити через правду, а в результаті втратила його через власну слабкість.
Чи варто було так принижувати власну гідність заради ілюзії близькості? Чи є межа у материнської та бабусиної любові, за якою вона стає руйнівною для обох сторін? Кожна людина сама обирає свій шлях, але чи маємо ми право спостерігати, як близькі падають у прірву, і при цьому ще й підштовхувати їх своїми грошима?
Це дуже особиста і непроста історія для мене, тому ваше розуміння надзвичайно важливе. Будь ласка, поставте вподобайку цій розповіді та напишіть у коментарях, що ви думаєте про таку ситуацію. Ваші думки допоможуть мені відчути підтримку. Як би ви вчинили на моєму місці, коли на терезах стоїть любов до онука та власна безпека? Чи можна виправдати таку поведінку молодої людини складним часом чи це просто відсутність виховання? Напишіть, це справді важливо для мене.
