Чомусь саме від недавна Іван не міг дитивитися на свою дружину Оксану. Ну не міг і все! Вони прожили разом 29 років. Цілих 29 років життя він бачив її щодня вранці, але тільки останній рік його стали дико дратувати її звички. Особливо одна з них: витягати руки і, лежаче ще в ліжку, говорити: «Здрастуй, сонечко! Сьогодні буде прекрасний день». Начебто, звичайна собі фраза, але її худі руки, Оксанине сонне обличчя викликали в ньому неприязнь, з якою він не міх нісого вдіяди.
Дружина вставала, проходила вздовж вікна і кілька секунд дивилася вдалину. Потім знімала ночнушку і йшла в ванну кімнату. Раніше, ще на початку шлюбу, він захоплювався нею, її виглядом, її свободою. І хоча досі вся вона була в прекрасній формі, тепер її вигляд викликав у ньому злість. Одного разу він навіть хотів штовхнути її, щоб поквапити процес «пробудження», але зібрав в кулак всю свою силу і тільки грубо сказав:
– Давай скоріше, вже набридло!
Оксан Петрівна не поспішала жити, вона знала про роман чоловіка на стороні, знала навіть ту дівчину з сусіднього села, з якою її чоловік зустрічався вже близько трьох років. Але час загоїв рани самолюбства і залишив тільки сумний шлейф непотрібності. Вона прощала Івану неувагу, прагнення заново пережити молодість. Але і не дозволяла заважати їй жити, розуміючи і відчуваючи кожну хвилину. Так вона вирішила жити з того моменту, як дізналася, що хвора. Хвороба з’їдає її місяць за місяцем і скоро переможе. Але вона нікому не скаже, ані дітям, ані Вані.
Перше бажання гострої потреби було – розповісти. Всім! Щоб зменшити всю нещадну вагу правди, розділивши її на шматочки і роздавши рідним. Але найважчі добу вона пережила наодинці з усвідомленням невідворотності і прийняла тверде рішення мовчати про все. Її життя витікало, і з кожним днем в ній народжувалася мудрість людини, яка вміє споглядати. Вона знаходила усамітнення в маленькій сільській бібліотеці у клубі, шлях до якої займав півтори години. І щодня вона приходила у вузький коридор між стелажами, підписаними старим бібліотекарем «Таємниці життя і засвітів» і обирала книгу, в якій, здавалося, знайдуться всі відповіді.
Іван увійшов до хати Орисі. Тут все було яскравим, теплим, рідним. Йому – 50, їй – 31. Вони зустрічалися вже три роки, і весь цей час він любив її шаленою любов’ю. Він ревнував, принижувався і, здавалося, не міг дихати далеко від її молодого єства. Сьогодні він прийшов сюди, і тверде рішення народилося в ньому: розлучитися з Оксаною. Навіщо мучити всіх трьох, він не кохає дружину, більше того – леть терпить. А тут він заживе по-новому, щасливо. Він спробував пригадати почуття, які колись відчував до дружини, але не зміг. Івану Дмитровичу раптом здалося, що вона так сильно дратувала його з найпершого дня їхнього знайомства. Він витягнув з портмоне фото дружини і, в знак своєї рішучості розлучитися, порвав його на дрібні шматочки.
Вони домовилися зустрітися в ресторані. Там, де вони якось відзначали 20-річчя шлюбу.
Вона приїхала першою. Він перед зустріччю заїхав додому, де довго шукав у шафі папери, необхідні для подачі заяви на розлучення. У кепському настрої він вивертав ящики комодів і розкидав їх по підлозі. В одному з них лежала темно-синя запечатана папка. Раніше він її не бачив. Іван присів навпочіпки і одним рухом зірвав клейку стрічку. Він очікував побачити там що завгодно, навіть фотокомпромат. Але замість цього виявив численні аналізи, виписки, довідки. На всіх аркушах значилися прізвище та ініціали дружини. Здогад пронизав його струмом, і холодна цівка поту пробігла по спині. Хвора! Ось воно що!
Він заліз в Інтернет, ввів в пошуковик назву діагнозу, і на екрані висвітилася фраза: «Від 6 до 18 місяців». Він глянув на дати: з моменту обстеження пройшло півроку. Що було далі, він пам’ятав погано. Єдина фраза, яка крутиться в голові: «6-18 місяців».
Оксана прочекала чоловіка сорок хвилин. Телефон не відповідав, вона розплатилася за рахунком і вийшла на вулицю.
Стояла чудова осіння погода, сонце не пекло, але зігрівало душу. «Як прекрасне життя, як добре на землі, поруч з сонцем, лісом». Упершез за весь час, який вона знає про свій стан, її заповнило почуття жалю до себе. Їй вистачило сил зберігати таємницю від чоловіка, батьків, дітей, подруг. Вона намагалася полегшити їм існування, нехай навіть ціною власного зруйнованої життя. Тим більше, від цього життя скоро залишиться тільки спогад. Оксана йшла вулицею і бачила, як радіють очі людей від того, що все попереду, що буде зима, а за нею неодмінно весна! Їй не дано більше випробувати подібне почуття. Образа розросталася в ній і вирвалася назовні потоком нескінченних сліз…
Іван метався кімнатою. Вперше в житті він гостро, майже фізично відчув швидкоплинність життя. Він згадував Оксанку юною, в той час, коли вони тільки познайомилися і були сповнені надій. А він же кохав її тоді. Йому раптом здалося, що цих 29-ти років наче й не було. І все попереду: щастя, молодість, життя…
У ці останні дні він оточив її турботою, був з нею 24 години на добу і переживав небувале щастя. Вони обоє. Він боявся, що вона піде, він готовий був віддати своє життя, аби зберегти її. І якби хтось нагадав йому про те, що місяць тому він не хотів бачити свою дружину і мріяв розлучитися, він би сказав: «Це був не я».
Іван бачив, як їй важко прощатися з життям, як вона плаче ночами, думаючи, що він спить. Він розумів: немає страшніше покарання, ніж знати термін свого кінця. Він бачив, як вона боролася за життя, чіпляючись за найкрихітнішу надію.
Через два місяці Іван завалив квітами дорогу від будинку до горбочка свіжої землі. Він плакав, як дитина, коли прощався з нею, він постарів на тисячу років… Вдома, під її подушкою, він знайшов записку, бажання, яке вона писала під Новий рік: «Бути щасливою з Ним до кінця своїх днів».
Кажуть, всі бажання, загадані під Новий рік, збуваються. Мабуть, це правда, тому що в цей же рік він написав: «Стати вільним». Кожен з них отримав те, про що, здавалося, мріяв. Іван засміявся гучним, істеричним сміхом і порвав листочок зі своїм бажанням на дрібні шматочки і пішов поцілувати паркан, який обвила посаджена його Оксаною троянда…
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
