Чотири місяі тому ми опинилися в Канаді. До цього жили в Бучі під Києвом. Ми тут всі: мої батьки, я з чоловіком і троє наших дітей.
У Канаду ми переїхали, як ви розумієте, не за власним бажанням. Ми тут мали деякі знайомства, друзі допомогли нам облаштуватися.
За ці місяці ми трохи відчули тутешнє життя і помітили цікаві відмінності. Цікавим виявилося те, як канадці ставляться до своїх батьків, а також бабусь та дідусів. Але й нашим порядкам вони здивувалися неабияк.
Для них виявилося приємним сюрпризом те, як активно ми підтримуємо зв’язок із старшим поколінням. Адже у канадців та американців таке, виявляється, зустрінеш нечасто. Тут кожне покоління живе своїм життям. У гості діти до батьків і батьки до дітей приїжджають рідко. Та й маленьких дітей залишати з бабусею та дідусем ніхто не стане. У разі потреби просто найму доглядальницю. Не дивно, що ця професія тут така популярна.
Однак той момент, що наші онуки можуть жити тижнями у бабусь з дідусями, канадців неприємно дивує. Їм здається, що таким чином ми лише заважаємо старшому поколінню жити власним життям, нав’язуємо їм свої справи та турботи.
Такий погляд можна зрозуміти, якщо подивитися на те, чим займаються середньостатистичні канадські пенсіонери. Ви б дуже здивувалися! Вони або подорожують, або витрачають час на свої хобі, або просто байдикують. Для них здається дивним робити заготівлі на зиму чи цілодобово просиджувати в гаражі.
Тому для канадця дивно, що ми можемо залишити дітей на бабусю з дідом на всі вихідні. Або доручить старим забирати дитину зі школи або садка. Та й те, що бабуся з онуком у візку буде із задоволенням гуляти вулицею, здається чимось надзвичайним.
Знайомий канадець пояснив мені свою думку тим, що якщо людина працювала все життя, то на старості років вона має законне право відпочити. І як я канадця не переконувала, що для нас це нормально, але він так і не погодився з моїми аргументами.
Він наполягав, що якщо ти все життя працюєш заради добра сім’ї, то хоча б наприкінці життя сім’я повинна тобі відплатити чимось добрим, а не навантажувати новими турботами.
Звичайно, я пояснювала, що наші люди і на схилі років лише раді брати участь у житті сім’ї та отримують від цього задоволення. Але він зі мною не погодився. Він вирішив, що старші родичі допомагають дітям та онукам лише через те, що не хочуть псувати з ними стосунки. Але ж це не так!
Мої батьки дуже люблять возитися з нашими дітками, самі просять онуків, щоб з ними погратися, мама пече їм і готує смаколики.
Схоже, що люди, які прожили основну частину життя на пострадянському просторі, просто інакше ставляться до власних онуків. Адже ми з теплотою згадуємо час, який проводили зі своїми дідусями та бабусями. А тому і для своїх онуків у майбутньому намагаємось бути не гіршими.
Мої мама й тато стараються навчити малюків чогось доброго, поки ми з чоловіком з ранку до вечора зайняті на роботах.
Хто ж навчить онука кататися велосипедом, рибалити чи збирати гриби, як не дід? Хто навчить готувати картопляні драники, зашивати дірки на одязі чи вирішувати заплутані завдання, як не бабуся?
І чудово, я вважаю, коли в сім’ї зберігаються добрі відносини, які роблять спільне проведення часу родичів будь-якого віку приємним і незабутнім. Канадцям, мабуть, цього не зрозуміти.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
