fbpx
життєві історії
«Чудна Ганька» – так її і звали в селі. «Чудна Ганька», стара діва 20-ти років, сиділа на вишні, плювала вниз кісточки, любилася, з ким хотіла, навіть з «кривеньким» Сашком, читала книжки і чекала на свою долю, яка мала «звалитися на голову». І таки звалилася.

Ганьку ростила бабуся. Тато десь повіявся, а мами рано не стало. Ганька від того не сумувала, бо жодного з батьків не пам’ятала, і бабуся Клавдія, яка в свої 50 з хвостиком була ще гарною, бойовою й спритною, замінила їй обох. Дід Ганін, Клавин чоловік, колись поїхав на заробітки на північ, та там і лився, не надто і замутивши Клавдію. Увагою чоловічою вона користувалася, а заміжжя як таке її більше не манило.

Ганя росла свавільною, трохи гонористою й гарненькою. І чуднуватою, «на своїй хвилі», як кажуть.

Бабуся Клавдія мала добрячу бібліотеку і кожної вільнішої хвилини хапалася за книжку, і то була справжня дивина для села.

Без читання вона не їла і не засинала, і ту саму звичку-любов привила ще малій Гані. Так і жили вони удвох, працюючи-читаючи.

А от до нудних шкільних наук Ганя не мала ані великого бажання, ані хисту.

Клавдія дівчину і не чіпала-не ганяла, ще й казала іноді, що самій їй ота шкільна наука в житті дорослому не так вже й знадобилася. Життя само всього необхідного навчило.

То Ганя і вчилася життя у своїх книжок, які читала-ковтала, сидячи то на шовковиці, то на вишні, то на яблуні. І таке зайняття їй було більш до вподоби, ніж біганина з ровесниками вулицями.

А от цнотливою Ганя не була з 10 класу. Начиталася вжена той час книжок різних, де те кохання так виписано-змальовано; визріла.

І звабила літом, прямо біля вечірнього ставка під вербою, Ілька з сусідньої вулиці, що полюбляв там вудити.

Досвід яскравого враження не справив, але Ганя для переконання, що Ілько таки не герой її роману, ще кілька разів повторила те дійство, а потім дала хлопцю зрозуміти, що з неї досить. Ілько зітхнув – йому вправи під вербою прийшлися до смаку.

А Ганя, несподівано для себе, “переключилася” на “кривенького” Сашка.

“Кривеньким” його звали, бо хлопець мав якусь там форму ДЦП від народження. Але ходив, хоч і косо, та самостійно, обличчя його теж понесло на собі ту печать перекосу, але розумово Сашко був абсолютно повноцінний, вчився він дома і добре, а ще, як і Ганя, жив книжками.

На тому вони якось біля сільського магазину і зійшлися-розбалакалися, Сашко запросив Ганьку до себе показати їй свої скарби. Вона не відмовилася, обіцяла принести йому теж щось цікаве.

Сашко був дома сам зазвичай, батьки вдень працювали. Раду він собі давав, їсти-пити вмів, ще й для Гані накрив стіл: чай, мамині тістечка.

Балакали, балакали… І Ганя відзначила раптом, що посмішка в хлопця – тепла і приємна, і лице майже не перекошене, коли він посміхається.

Ото якось і добалакалися…

– З тебе ж всі сміятися будуть, як дізнаються, що ти це… Зі мною, – сказав одного разу старший на рік Сашко.

– По-перше, знати тим усім не обов’язково, а по-друге – мені все одно, що вони там думають і кажуть, – почув у відповідь.

Як закінчив Сашко одинадцятирічне шкільне навчання, їх родина виїхала з села у місто, де легше було і з роботою для батьків і з лікарями для хлопця.

– Ти до мене приїжджай, я завжди буду радий! – сказав Гані на прощання.

Та вона знала, що не поїде, відтепер вони один для одного – минуле.

Після випускного Ганя поїхала в райцентр, закінчила курси перукаря і повернулася в село до бабусі.

Клієнти заявилися одразу тому що найближча перукарня була в сусідньому селі, а стригтися людям таки треба завжди. І хист до справи Ганька мала, всі йшли від неї задоволенні, або вона від задоволеного клієнта – в залежності від того, де стригла: вдома у себе чи в когось з односельців.

Майже рік Ганя тихенько знаходила свою жіночу втіху в обіймах заступника голови сільради, який нещодавно оженився, не кохаючи якогось біса свою “правильну” наречену.

Але потім Ганці набридло бути другою, в чоловіки вона такого, хоч і гарячого, точно не хотіла. Тому так йому про це і сказала.

– Роби дружині дітлахів і вчіться бути щасливими, – дала вона Степану фінальну настанову. – А я свою долю почекаю.

– Наша дурненька Асоль, – казали про неї тихенько в селі. Але стригтися ходили справно всі саме до Гані – майстром себе показала добрим.

Ось і 21 рік скоро, а Ганя все у вільний час – на вишні, кісточки вниз плює і книжку гортає…

Клавдію пробували “клювати”, мовляв, чого дівці жениха не шукаєш, але Клава так у відповідь вміла “клюнути”, що “повчальники” надовго змовкали.

Клавдії що? Їй добре навіть було, що Ганя дома, з нею. Та і відчувала вона, що дівка сама своєму життю раду дасть.

Навесні Ганіного 21-го року до села приїхала купка якихось молодиків, почали ходити по хатах, проситися на квартиру.

Пояснювали, показуючи якусь бумажку, що будуть якісь розкопки вести… Селяни, що згуртувалися біля хлопців посеред вулиці, гомоніли:

– Що тут у нас копати? Вигадуєте щось, аби поселитися до людей і обібрати їх потім…

– Храм древній на межі нашого городу і балки будуть копати, – підійшла до натовпу Ганька. – А оселитися в нас можна, всіх чотирьох розмістимо, і робота ваша якраз майже в нашому дворі.

Люди не вірили вухам. Про що та Ганька верзе? Який храм? В їх Богом забутому селі? В Клавкиному й Ганькиному городі?..

Ганя про той храм, вірніше, про древні підземні руїни, знала давно. Щось прочитала в документах з історії їх села в шкільному музеї, потім розпитала у вчительки-історички, яка про те теж чула, але краєм вуха. А найбільше Гані про дивину розповів їх старий священик, якому Ганя без сповіді все розповідала змалечку, і з яким вони годинами могли просто теревеніти біля церкви, коли в отця Якова знаходився час.

За легендою і мізерними архівними даними, тут, в їхньому селі, на місті ще дохристиянського язичного капища волхвів, перші християни цих місць побудували монастир, у який перелилася магічна сила того капища.

І Ганя в це вірила: іноді, сидячи на вишні, вона відчувала ту силу… Бачила якісь обриси-силуети давніх-прадавніх подій і нікому про те не розказувала.

…Командував молодими археологами-студентами керівник наукової роботи Андрій.

Саме на його очі і чекала Ганька. Вона, побачивши молодого викладача-науковця, одразу те зрозуміла.

І поки його підопічні копалися зі своєю технікою на межі між городом Клавдії і балочкою в пошуках нерозкритих таємниць, Ганя відкривала Андрієві інші таємності… Свого серця, своєї ще не розкритої ніким душі. А він відкривався їй.

Ганя ще не знала, – хіба передчувала їх неминучість – про великі зміни в своєму тихому «чудному» житті, не знала про Київ, про університет, який закінчить, про зустріч в далекому майбутньому з «кривеньким» Сашком, ще багато про що не знала…

Не знала й не хотіла поки що знати.

Бо тут і зараз вони з Андрієм були щасливі.

Ночами вони вигадували мерехтливим зорям нові чудернацькі імена, а у вільні хвилинки вдень, дивуючи все село і студентів, сиділи, тримаючись за руки, на вишні в Ганіному садку.

Автор – Альона Мірошниченко.

Читайте також: МОЯ БАБУСЯ ПРОЖИЛА МАЙЖЕ ДО 90 БЕЗ ЛІКІВ. ПРИ БУДЬ ЯКІЙ СКРУТІ І У ВСІХ ХВОРОБАХ НАД СОБОЮ, ДІТЬМИ Й ОНУКАМИ ВОНА ЧИТАЛА ЦІ ТРИ СИЛЬНІ МОЛИТВИ: МОЛИТВУ В БЕЗСИЛЛІ, МОЛИТВУ НАДІЇ У СЛАБОСТІ, МОЛИТВУ ЗА ЗЦІЛЕННЯ. ВОНИ ЗАПИСАНІ У МЕНЕ І Я ТАКОЖ ЗАВЖДИ ДО НИХ ЗВЕРТАЮСЯ ПО ДОПОМОГУ. 

Фото ілюстративне.

facebook