Чула Олена, що кума її тільки-тільки від дочки, яка в столиці живе, повернулася, та й давай випитувати: як, що, й до чого. А Гануся щаслива, бо має чим похвалитися. В таких хоромах живе її Орися, а чоловік, просто золото, працювати не дає, каву в ліжко носить. Ну пощастило не те слово
Біля річки Гануся із кумою пере сорочки. Чула, що вчора повернулась вона від дочки.
— Ну, то як же там ваша Орися?
Чи щаслива? — питає кума.
— Щасливішої в світі нема!
Три кімнати у центрі столиці! В вікнах тюль і капрон над дверми. Поміняла вже дві робітниці, щоб трусили її килими.
Догляда і, як паву, голубить Муженьок її, Вася, наш зять. Ну до того шанує і любить, що і слів не знайду розказать!
На роботу ходила спочатку, а тепер не пустив чоловік: Натягнув їй біленькі перчатки, щоб гляділа себе лиш весь вік.
Пораненьку — Орися ще в ліжку. А подбає вже Вася про все: Покладе коло ліжка їй книжку, потім чай з молоком принесе. Поцілує — і їде на службу!
І по правді, кумо, вам скажу: надивилась на ту їхню дружбу, і радію, весела ходжу! Скоро буде у них і машина! — похвалилась, щаслива без меж…
А кума і пита: — Ну, а сина, Андрійка, ви одвідали теж? Як він там? Як невістка Іруся? Як онук? А чи й два уже, мож?
Посмутніла, зітхнула Гануся: — Не питайте ви краще, кумо! Не живе він, а… навіть слів не підберу.
Оженивсь і таку взяв ледачу, що до сліз мені жаль Андрійка! Робить сам, а свою молодицю, держить дома, щоб спала весь день. Ще й найняв їй, такій, робітницю!
Все — Андрій. А вона — геть нічо! Накупив килимів їй і плюшу, телевізор вмостив у куток… Не невістка — а камінь на душу! Пропаде з нею бідний синок. Загнуздала і держить за віжки. Він же любить, тюхтій, і везе. Вже до того доживсь, що у ліжко, вранці чай з молоком їй несе!
І ночами, і днями журюся. Дуже тяжко це, знати мені!.. — Тую радість і горе матусі слухала я, сидячи на горбі.
Шелестів щось вітрець в очереті, мов повторював думку мою: “Мабуть, мати зятька її, Васі, теж так любить невістку свою!
Автор – Степан Олійник
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
