— Чи можу я залишитися ще на пару днів? — несміливо запитав Валентин, хоча вони з мамою були знайомі лише добу. Мама погодилася на цю дивну пропозицію, і це був перший крок до створення нашої сім’ї
Життя — це непередбачуваний лабіринт, де кожна випадкова зустріч може стати вирішальною. Багато разів я чула цю історію від мами, Ірини, і вона завжди розповідала її з такою теплотою, що мені здавалося, ніби я сама стояла тоді на порозі їхньої маленької квартири. Наша родина — це яскравий приклад того, як доля вміє зводити людей найнесподіванішим чином.
Мама була студенткою останнього курсу педагогічного університету. Вона жила в затишній двокімнатній квартирі, що залишилася їй від бабусі. Її життя було розміреним і спокійним: лекції, підготовка до іспитів, читання книжок, недільні посиденьки з подругою Оленою. Вона не шукала пригод і вже тим більше не чекала ніяких доленосних зустрічей. Вона будувала плани на майбутнє — стати вчителькою молодших класів у невеличкому містечку, поближче до природи.
Одного вечора, коли мама саме готувалася до чергового заліку, у двері хтось постукав. Це був не звичайний стукіт, а якийсь нерішучий, наче людина вагалася, чи варто взагалі турбувати. Мама відчинила двері і побачила на порозі хлопця. Він був високий, трохи скуйовджений, в простій, але чистій куртці, з невеликою спортивною сумкою біля ніг. Його очі були наповнені якоюсь дивною сумішшю втоми та надії.
— Вибачте, — почав він, трохи запинаючись. — Я шукаю пані Світлану. Мені сказали, що вона тут винаймає кімнату.
Мама здивовано глянула на нього.
— Тут ніхто не винаймає кімнат. Я Ірина, і це моя квартира. Можливо, ви помилилися адресою?
Хлопець опустив голову.
— О, вибачте. Мабуть, я неправильно записав. Але… — він підняв очі, і мама побачила в них майже благання. — Справа в тому, що мені сьогодні нікуди йти. Я приїхав у це місто кілька годин тому. Я мав домовитися про житло, але людина, з якою я домовлявся, просто не відповідає на дзвінки і, здається, виїхала.
Мама відчула, як її серце стискається від співчуття. Вона завжди була чуйною людиною.
— Як вас звати? — спитала вона.
— Валентин. Я приїхав влаштовуватися на роботу інженером-будівельником. Маю співбесіду вже завтра вранці.
Ірина подивилася на його сумку, на його втомлене, але чесне обличчя. Надворі вже стемніло і почав накрапати дрібний, холодний дощ. Її бабуся завжди казала: ніколи не відмовляй людині в допомозі, якщо вона її щиро просить і не несе зла.
— Гаразд, Валентине, — сказала мама, роблячи крок убік. — Заходьте. Ви можете залишитися на цю ніч. У мене є вільний диван у вітальні. А завтра вранці ми разом подумаємо, що робити далі.
Валентин не повірив своїм вухам.
— Ви справді це кажете? Дякую вам. Ви навіть не уявляєте, як ви мене рятуєте.
— Заходьте, не стійте під дощем, — наполягла мама.
Валентин зайшов, обережно поставив сумку. Квартира була маленька, але дуже затишна і чиста. Мама швидко показала йому, де диван, принесла чисту постіль і рушник.
— Ось, відпочиньте. Я зараз зроблю нам гарячого чаю.
Вони пили чай на кухні. Валентин розповів, як закінчив політехнічний інститут, як довго шукав роботу і як ця співбесіда є його єдиним шансом почати нове життя. Мама розповідала про свої плани, про любов до дітей, про мрію навчати їх доброті та знанням. Розмова була легкою, невимушеною, наче вони знали один одного багато років.
— Ви дуже смілива, Ірино, — сказав Валентин, коли вони закінчили чай. — Впустити до себе зовсім незнайому людину.
— Просто я вірю в людей, — відповіла мама, посміхаючись. — А зараз лягайте, вам потрібен відпочинок перед важливим днем.
Наступного ранку Валентин поїхав на співбесіду, залишивши мамі записку з подякою і обіцянкою зателефонувати. Мама цілий день займалася своїми справами, але думки про вчорашнього гостя не полишали її. Вона навіть уявити не могла, що скоро він знову з’явиться на її порозі.
Ближче до вечора знову пролунав стукіт. На порозі стояв Валентин, але тепер його обличчя світилося радістю.
— Я отримав роботу, Ірино! Це диво!
— Це чудова новина! Вітаю!
— І… — Валентин знову став трохи ніяковим. — Я знаю, що це, мабуть, занадто, але мені все ще немає куди йти. Мені потрібен час, щоб знайти якесь постійне житло. Чи можу я… чи можу я залишитися ще на пару днів? Звісно, я заплачу вам, скільки скажете.
— Облиште це, Валентине. Живіть, поки не знайдете щось підходяще. Тільки з умовою, що ви мені допоможете з ремонтом полиці, яка хитається, у ванній кімнаті.
Так почалося їхнє спільне життя. Валентин дуже швидко знайшов кімнату в гуртожитку від роботи, але… Він вже не зміг поїхати. Він приходив після роботи до Ірини, допомагав їй з усіма домашніми справами, ремонтував те, що хиталося, готував смачні вечері. Вони гуляли містом, відвідували музеї, читали вголос книжки. Вони сміялися, сперечалися, ділилися своїми мріями. Вони просто жили разом.
Олена, мамина подруга, спочатку була обережна.
— Іро, чи ти впевнена? Він такий непередбачуваний.
— Не знаю, Олено, — відповідала мама, але її очі сяяли. — Але я відчуваю, що він моя людина. З ним мені спокійно. Він надійний.
Через два місяці Валентин зробив мамі пропозицію. Це сталося під час їхньої прогулянки в старому парку. Не було нічого надзвичайного, просто вони сиділи на лавочці, а він раптом взяв її руку і сказав:
— Ірино, ти — найкраще, що трапилося зі мною. Ти впустила мене у своє життя, коли я був абсолютно розгублений, і ти дала мені не просто притулок, а дім. Я хочу, щоб ти була моєю дружиною. Назавжди.
Мама, звісно, погодилася. Весілля було скромним, але дуже теплим. На ньому були тільки найближчі люди. Це була історія кохання, що народилася з одного несподіваного стуку у двері та чистого людського співчуття.
Валентин став моїм татом, найкращим татом у світі. Він завжди казав, що його життя почалося лише тоді, коли він переплутав адресу і зустрів маму. З нашого дитинства я знаю, що тато — це інженер-будівельник, який спочатку збудував наш дім у прямому сенсі, а потім став міцним фундаментом нашої родини.
Ось так, завдяки випадковій помилці в номері будинку, доброті однієї молодої дівчини і одному нерішучому стуку, з’явилася на світ я. Історія моїх батьків завжди нагадує мені, що найважливіші події в житті часто починаються з найпростіших, найбуденніших моментів. Варто лише відчинити двері.
А як ви вважаєте, чи є місце таким справжнім дивам у сучасному світі? Чи зміг би хтось із вас впустити незнайому людину до свого життя, як це зробила моя мама?
Нам дуже важлива ваша думка! Поділіться цією історією зі своїми друзями. Якщо ця історія зворушила ваше серце, поставте свою вподобайку і напишіть у коментарях слово — Важливо — це допоможе цій розповіді знайти ще більше читачів. Дякую!
