Дача була моєю єдиною пам’яттю про батьків, але для родини Ярослава, мого зятя, це була лише сума для їхнього нового житла. Вони прийшли на вечерю з чітким планом, як розпорядитися моїм майном. Я почула цифри раніше, ніж почула слова подяки за частування.
Стіл лопався від страв, а в повітрі стояв густий аромат запеченої качки з яблуками та свіжого хліба. Я готувалася до цієї вечері два дні, натирала паркет до блиску і випрасувала білу скатертину, яку зберігала для особливих випадків. Моя донька Мар’яна вийшла заміж пів року тому, і це був перший офіційний візит її свекрів до нашого дому. Мені хотілося, щоб усе було ідеально, щоб батьки Ярослава зрозуміли, що їхній син потрапив у гарну родину.
Я розставляла тарілки, поправляючи кожну виделку. У вікно стукав холодний лютневий дощ, перетворюючи вулицю на сіре марево, але в хаті було тепло. Мар’яна забігла на кухню, поправляючи волосся біля дзеркала.
— Мамо, ти тільки не починай розпитувати про їхню дачу чи антикваріат. Вони люди серйозні, люблять стриманість.
— Я просто хочу бути гостинною, доню. Хіба це злочин?
— Ні, просто Ярослав казав, що його мати дуже прискіплива до деталей.
Дзвінок у двері пролунав різко, розрізаючи тишу передпокою. Я зняла фартух, пригладила сукню і пішла відчиняти. На порозі стояли вони — Тамара Петрівна та Олег Степанович. Одягнені з голкою, у дорогих пальтах, вони принесли з собою холодний подих вулиці та аромат парфумів, від яких у мене закрутилося в голові.
— Добрий вечір, проходьте, будь ласка. Ми так чекали на вас.
Я протягнула руку, щоб забрати верхній одяг, але Тамара Петрівна лише ледь помітно кивнула, передаючи мені свій плащ так, ніби я була служницею в готелі.
— Дякуємо, — сухо кинув Олег Степанович, оглядаючи передпокій.
Ми сіли за стіл. Я почала розкладати частування, сподіваючись, що домашня їжа розтопить цей лід. Ярослав сидів напружений, постійно поглядаючи на матір.
— Спробуйте мої крученики з капустою та грибами, сама вранці тісто замішувала, — запропонувала я, підсовуючи тарілку до гості.
Тамара Петрівна дістала з сумочки антисептичну серветку, витерла руки і лише тоді взяла один крученик двома пальцями, ніби це був якийсь екзотичний експонат.
— Тісто трохи заважке, — промовила вона після першого ж шматочка. — Ви, мабуть, використовували звичайне борошно з супермаркету? Ми купуємо лише перевірене, фермерське.
Я відчула, як мої щоки почали горіти. Ярослав опустив очі в тарілку.
— Мамо, крученики чудові, — тихо сказав він, але Тамара Петрівна навіть не повернула голови в його бік.
— Ярославе, ти ж знаєш, що правильне харчування — це основа всього. Мар’яно, сподіваюся, ти не переймаєш ці звички готувати все на смальці?
Донька зніяковіла, почала щось белькотіти про те, що вона вчиться готувати легші страви. Вечеря перетворювалася на допит. Кожна моя спроба підтримати розмову натикалася на стіну холодної ввічливості, яка була гіршою за відкриту неприязнь.
— А чим ви займаєтеся у вільний час? — запитала я, намагаючись змінити тему.
— Ми відвідуємо галереї, займаємося саморозвитком, — відповів Олег Степанович. — А ви, я бачу, все більше по господарству? Город, консервація?
— Мені подобається працювати на землі, це заспокоює, — відповіла я, намагаючись тримати голос рівним.
— Земля — це бруд під нігтями, — Тамара Петрівна відставила тарілку з недоїденим кручениками. — Ми віддаємо перевагу інтелектуальній праці. Знаєте, походження завжди проявляється в таких дрібницях. Вміння тримати дистанцію, вибір тем для розмови.
Я відчула, як усередині все стискається від образи. Я готувала цю вечерю з любов’ю, хотіла, щоб ми стали ближчими, а мене просто розтирали по цій білій скатертині.
— Що ви маєте на увазі під походженням? — запитала я, дивлячись їй прямо в очі.
— Мамо, не треба, — прошепотіла Мар’яна.
— Ні, чому ж, — Тамара Петрівна випрямила спину. — Це ж очевидно. Ви старалися, це помітно. Але витонченість неможливо імітувати. Вона або є, або її немає. Всі ці ваші рушники, керамічні півники на полицях… Це мило, але так провінційно.
— Це речі моєї мами, — сказала я. — Вони мають для мене цінність.
— Цінність має те, що несе в собі культуру, а не побутовий пил минулих десятиліть. Ярославе, сподіваюся, ви з Мар’яною не плануєте захаращувати свою квартиру подібним непотребом?
Ярослав мовчав. Його мовчання боліло мені більше, ніж слова цієї жінки. Він їв мій хліб, він жив у моєму домі, коли вони з Мар’яною тільки починали зустрічатися, а зараз він просто сидів і дивився, як його мати витирає ноги об мою душу.
— Я думаю, нам час десерту, — тремтячим голосом сказала Мар’яна.
Вона пішла на кухню і винесла торт, який ми пекли разом. Це був медовик, старий сімейний рецепт, з ніжною сметанною заливкою.
Тамара Петрівна подивилася на торт так, ніби побачила на столі щось непристойне.
— Медовик? Це ж суцільний цукор і калорії. Невже ви не знаєте про шкоду глютену в такій кількості? Ми з Олегом Степановичем споживаємо лише десерти на основі насіння чіа та кокосового молока.
— Це традиція, — відповіла я, вже не намагаючись посміхатися. — У нас в родині завжди пригощають солодким тих, кого поважають.
— Повага виражається в турботі про здоров’я гостей, а не в бажанні нагодувати їх важкою їжею, — відрізала свекруха. — До речі, Мар’яно, я помітила, що твої руки стали трохи грубшими. Мабуть, забагато допомагаєш матері в саду? Тобі варто дбати про свій вигляд, ти тепер частина нашої родини.
Я побачила, як у Мар’яни на очах виступили сльози. Вона так хотіла їм сподобатися, так старалася бути ідеальною невісткою.
— Ви знаєте, — почала я, повільно кладучи серветку на стіл. — Я все життя працювала, щоб моя донька мала освіту і майбутнє. І ці руки, які вам здаються грубими, зробили все, щоб вона зараз сиділа тут, поруч із вашим сином.
— О, починається цей пафос, — зітхнула Тамара Петрівна. — Ми просто констатуємо факти. Ви люди іншого складу. Це не добре і не погано, це просто факт. Як кажуть, можна вивезти людину з села, але… Ну, ви самі знаєте.
В кімнаті повисла важка, липка тиша. Було чути тільки, як дощ барабанить по підвіконню. Ярослав нарешті підвів голову.
— Мамо, припини. Це негарно.
— Негарно — це подавати таку їжу людям нашого кола, Ярославе. Ми прийшли сюди з відкритим серцем, а натрапили на повну відсутність смаку та такту.
Вона підвелася, демонструючи, що вечеря закінчена. Олег Степанович слухняно встав слідом за нею.
— Дякуємо за прийом, — сказав він без жодної тіні вдячності в голосі.
Мар’яна вибігла в коридор, намагаючись їх зупинити, щось пояснити, але двері вже зачинилися. Вона повернулася в кімнату, опустилася на стілець і закрила обличчя руками.
Я стояла біля столу, де залишилося стільки їжі, в яку я вклала не лише продукти, а й надію на мир у сім’ї. Качка охолола, кручениками здавалися тепер справді важкими, а медовик виглядав самотньо на великому блюді.
— Вибач, мамо, — прошепотіла Мар’яна. — Я не знала, що так буде.
— Ти не винна, доню.
— Ярослав… він просто боїться її. Вона завжди така.
— Питання не в тому, яка вона, Мар’яно. Питання в тому, хто ми такі для них.
Я почала прибирати зі столу. Кожна тарілка, яку я мила під краном, здавалася мені важчою за попередню. Я згадувала, як колись моя мати казала, що справжнє благородство — це не дорогі речі, а вміння не змушувати іншу людину почуватися меншовартісною. Тієї ночі я так і не змогла заснути. Я думала про те, як швидко люди створюють бар’єри з дрібниць — із сортів борошна, з вибору десертів, із того, як хто тримає ніж.
Наступного дня Мар’яна зателефонувала мені. Голос у неї був втомлений.
— Ярослав каже, що ми повинні вибачитися перед ними за те, що ти була надто різкою в кінці.
— Вибачитися? За що саме? За те, що я захистила свою гідність у власному домі?
— Він каже, що його батьки відчули себе ображеними через твій тон. Що ти натякнула на їхню зарозумілість.
— Я не натякала, Мар’яно. Я сказала це прямо.
— Мамо, мені з ними жити. Будь ласка, просто зроби це заради мене.
Я поклала слухавку і довго дивилася на свої руки. Ті самі руки, які виростили сад, які пекли хліб, які тримали Мар’яну, коли їй було страшно. І тепер ці руки мали писати повідомлення з вибаченнями людям, які прийшли в мій дім, щоб плюнути мені в душу.
Я підійшла до вікна. Дощ скінчився, але небо залишалося похмурим. Я розуміла, що цей конфлікт — лише початок. Що тепер кожне сімейне свято буде перетворюватися на іспит, який я ніколи не здам, бо мої правила життя занадто прості для їхнього високого світу.
Ярослав приїхав увечері один. Він стояв у дверях, не роздягаючись.
— Ви ж розумієте, що так не можна, — почав він без привітання. — Моя мати хоче як краще. Вона має досвід, вона бачила світ. Вона просто хотіла дати вам кілька порад.
— Ярославе, поради дають тоді, коли про них просять. А те, що робила твоя мати, називається інакше.
— Вона вважає, що ви зневажливо ставитеся до її цінностей.
— Її цінності — це речі. Мої цінності — це люди. В цьому вся різниця.
— Ви руйнуєте наші стосунки з Мар’яною своєю впертістю.
Він розвернувся і пішов. Я залишилася стояти в порожньому коридорі. Мені було боляче, але водночас я відчувала дивну легкість. Легкість від того, що я не стала грати в їхню гру. Але ціна цієї легкості була занадто високою — сльози моєї доньки і тріщина в її новому житті.
Минуло кілька тижнів. Ми майже не спілкувалися. Мар’яна дзвонила рідко, розмови були короткими і сухими. Вона розповідала про нову дієту, яку їй порадила Тамара Петрівна, про те, як вони тепер ходять на виставки по вихідних. В її голосі я чула не радість, а напругу людини, яка намагається втримати маску, що постійно сповзає.
А потім був телефонний дзвінок. Мар’яна плакала.
— Мамо, вони хочуть, щоб ми продали твою дачу. Кажуть, що це нерентабельно, що краще вкласти гроші в якийсь фонд. Ярослав згоден. Він каже, що це допоможе нам купити більше житло.
Ця дача була всім, що залишилося мені від батьків. Це було місце, де Мар’яна провела кожне літо свого дитинства.
— І що ти сказала? — запитала я.
— Я сказала, що це твоя власність. А вони кажуть, що якщо ти нас любиш, то маєш допомогти. Тамара Петрівна каже, що це тест на нашу сімейну єдність.
Я зрозуміла, що вони не зупиняться. Для них я була лише перешкодою на шляху до повного контролю над життям Ярослава та Мар’яни. Моя їжа, мій дім, моя дача — все це було об’єктом їхньої критики лише тому, що це належало мені.
Я сіла за стіл, на якому все ще лежала та сама біла скатертина. Я розгладила її долонями. Скільки разів ми намагаємося догодити тим, хто ніколи не оцінить наших зусиль? Скільки разів ми мовчимо, коли треба кричати, щоб захистити своє серце?
Я набрала номер доньки.
— Мар’яно, передай Ярославу і його батькам, що дача не продається. І що наступного разу, коли вони захочуть поговорити про цінності, нехай почнуть із поваги до чужого життя.
На тому кінці була довга мовчанка. Потім почулися короткі гудки.
Я знала, що тепер я стану ворогом номер один у їхньому ідеальному світі. Але я також знала, що не можу дозволити їм перетворити моє життя на порожню галерею, де немає місця для тепла, запаху медовика і пам’яті про моїх батьків.
Увечері я винесла залишки вечері птахам. Дивилася, як вони клюють крихти мого хліба, і думала про те, як легко зруйнувати мир між людьми, якщо одна сторона вважає себе кращою за іншу.
Мар’яна більше не дзвонила того вечора. Не дзвонила і наступного. Я ходила по порожніх кімнатах, де кожен куток нагадував мені про те, як ми були щасливі тут до появи цих людей з їхніми правильними манерами та холодними очима.
Чи варто було мені змовчати заради спокою доньки? Чи маємо ми право дозволяти іншим принижувати нашу працю та наше минуле лише тому, що вони багатші чи вважають себе освіченішими? Де проходить та межа, за якою гостинність перетворюється на самозречення, а повага до родичів чоловіка — на втрату власного обличчя?
А як би ви вчинили на моєму місці, коли б ваші старання та любов були висміяні тими, хто став частиною вашої родини?
