fbpx
життєві історії
– Дарино! – покликав Іван, обходячи порожні кімнати, силкуючись спросоння зрозуміти куди знадобилося піти дружині в таку рань. Ще раз крикнув він, уже без будь-якої надії відчинивши двері будинку – ніхто не відгукнувся… Пішла!

– Дарино! – покликав Іван, обходячи порожні кімнати, силкуючись спросоння зрозуміти куди знадобилося піти дружині в таку рань.

– Даша! – ще раз крикнув він, уже без будь-якої надії відчинивши двері будинку – ніхто не відгукнувся… Повз його ніг прошмигнула кішка, у дворі топталися кури, за ними важливо походжаючи туди сюди, спостерігав півень.

Чоловік сів на сходинки і, обхопивши голову руками, заплющив очі.

«Пішла!» …

Іван і Дарина прожили разом рівно двадцять років. Виростили двох дітей – Катерину та Михайла. Катя рік тому вийшла заміж і переїхала в райцентр в новеньку однокімнатну квартиру, що дісталася її чоловікові у спадок від бабусі.

Міша ж в цьому році пішов в армію.

Спорожнів будинок…

Вмить знітилася Дарина, все плакала, за дітей переживала, що тільки він не робив: подарунки з міста привозив, квіти дарував, намагався бути з нею ще лагідніше, тільки все даремно.

Незабаром, прийшовши з роботи, Іван застав дружину, перебирають речі в їх старенькому шафі. Подивився, але значення не надав. Подумав, хоч чимось намагалася вона себе зайняти, аби трохи відволіктися. А дарма! Видно тоді ще готуватися початку, речі збирала.

***

Довго говорили баби, тільки розмов і було що про Дарину, що чоловіка залишила, і заради кого – похмурого, похмурого вдівця Олексія.

Звістка про це пронеслася над селом в той же вечір, як Дарина залишила з одним лише вузликом на зорі свій будинок. Бігла, не озираючись, всю ніч не спала, чатувала, коли чоловік міцніше засне, сховавши заздалегідь речі.

Кілька днів жінка не показувалася на сільських вулицях. Все по дому робив Олексій, він і в магазин ходив, не звертаючи увагу на цікаві погляди, на колючі натяки продавщиць.

П’ять років тому чоловік втратив дружину, Дашка ж все життя була його втіхою, світлом у віконце. Не склалося у них спочатку. І лише зараз, через багато років, дві половинки знайшли один одного…

Вмить засвітилися його очі, радістю наповнилася посмішка, щось нове з’явилося в його зовнішності – світле, тепле.

На третій день вийшла Дарина з дому, підійшла до колодязя набрати води. Тут же заплескали віконця сусідських будинків, через дорогу рипнули двері. Жінку вмить оточили сусідки з цікавістю оглядаючи, дивуючись і її перетворення.

– Ну що, баби?

– Як ся маєш, Даша, давно не бачилися! Чому пропала? – почала Євдокія, висока.

– А то вам і не знати чому, – м’яко посміхнулася жінка, без найменшої тіні збентеження.

– Чули, не без цього. Як же ти зважилася то, Дарино?

Та на мить задумалася, подивилася вдалину, легкий вітерець підхопив вибився з коси локон русявого волосся.

– А так і зважилася, виконала свій обов’язок, нічого вже не тримає.

– Що ж за борг то? – поцікавилася сусідка.

– Той, що перед матір’ю тримала, боялася піти проти її волі. Потім дітей ростила. Тепер я чиста, і нікому нічого не винна.

Підхопивши відра з водою Дарина круто розвернулася і пішла до будинку, залишивши жінок наодинці зі своїми думками.

– Виходить, що до Івана вона не повернеться, – зітхнула Євдокія.

– Видно так і є. Знайшла своє щастя, – тихо промовила її сусідка.

… Довго ще переживав Іван, змарнів вмить, сріблястою сіткою вкрилися його волосся. Так і жив обходячи новий будинок колишньої дружини стороною, а якщо десь і зустрічалися – тут же розходилися в сторони. Лише тільки зім’ятий аркуш паперу зберігав він, все, що залишилося від минулих років шлюбу.

«Ваня, чи не сердься на мене, сам знаєш не по своїй волі вийшла я за тебе. Матері побоялася перечити, одна вона мене ростила, душу вклала, потім з тобою познайомила.

У ті роки хворіла матінка, та й без сильної, чоловічої руки ми б пропали б зовсім… А любила я все життя Олексія. Але він служив в армії, чекати ж два роки матері не хотілося.

Тепер наші діти виросли, прости мене, але не можу я з тобою! Чужі ми, різні, тому йду. Мішкові, прошу, поки не пиши, не треба. Сама розповім. І до нас не ходи – не повернуся.

Ось і все, що сказати хотіла, прощай!»

Багато років минуло, так і не одружився Іван, син в місто слідом за сестрою поїхав, повернувшись в спорожнілий без матері будинок. Щастя Дар’ї тривало рівно сім років. Пішов її Олексій…

Так і живуть Дарина та Іван на протилежних кінцях однієї вулиці. Такі чужі і одночасно близькі, онуки бігають то до діда, то до бабці в гості, не розуміючи ще що до чого.

Хто ж знає, можливо одного разу рипнуть двері, знову повіє ранковою літньою прохолодою і вона повернеться, тихо ступаючи по старим, рідним сходами… до нього…

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook