fbpx

Де брати сили, щоб отак справлятися з трьома дітьми, як це роблю я? Чоловік працює в іншій країні і забезпечує нас, але я би воліла щоб він був поруч і просто допомагав мені з дітьми. Якось би заробили на життя тут удвох. Але він вважає, що краще працюватиме поки там, зарплати все одно не порівняти з Україною. Він уже три роки там і ми не бачилися, бо поїхати туди до нього з усіма дітьми мені дуже важко фізично. Але Владислав не дає мені стільки грошей, щоб мені вистачало на няню ан постійній основі. У мене є чоловік, який мене кохає і не боїться турбот про моїх дітей і пропонує бути разом, але я не хочу позбавляти дітей рідного батька

Де брати сили, щоб отак справлятися з трьома дітьми, як це роблю я? Чоловік працює в іншій країні і забезпечує нас, але я би воліла щоб він був поруч і просто допомагав мені з дітьми. Якось би заробили на життя тут удвох. Але він вважає, що краще працюватиме поки там, зарплати все одно не порівняти з Україною.

Він уже три роки там і ми не бачилися, бо поїхати туди до нього з усіма дітьми мені дуже важко фізично. Але Владислав не дає мені стільки грошей, щоб мені вистачало на няню ан постійній основі, тому я не можу розслабитися і присвятити час собі, своїм інтересам.

У мене є чоловік, який мене кохає і не боїться турбот про моїх дітей і пропонує бути разом, але я не хочу позбавляти дітей рідного батька, а також не впевнена, чи сама зможу бути щасливою з іншим, хоча Роман чудова людина і давно мене любить.

Мій чоловік Владислав працює у далекій країні, аж в Норвегії. Через об’єктивні причини ми вже три роки не бачимося. У мене троє дітей. Їм зараз 14, 9 і 5 років.

За цей час я навчилася вирішувати всі побутові проблеми сама, бо батьків не маю, а мої свекри дотримуються принципу “моя хата з краю нічого не знаю”. Та я й не прошу їх про допомогу, бо завжди звикла розраховувати на свої сили, і на моє щастя мені допомагають старші діти. І інколи Роман. Він розлучений і хоче бути з нами.

Я ж відчуваю себе спустошеною. Не вистачає енергії працювати на своїй роботі з маленькою зарплатою, займатися домашніми справами і одночасно займатися з дітьми, возити їх на гуртки чи якийсь відпочинок, гратися з ними. Та к, я маю машину, власне житло, але це і є всі мої розкоші.

Окрім чотирьох стін і прогулянок на вулиці з дітьми я більше нічого не бачу. Іноді приїжджають подруги у гості. Але це все не рятує від того, що мого чоловіка немає. Ми телефонуємо одне одному щодня, довго розмовляємо, зокрема і по відео. Але це не живе спілкування.

Чекання повільно виснажує мене. Я не знаю точно, коли ми побачимось знову. А Роман мені каже, що треба жити тут і зараз, адже у нас одне життя.

Але мені нічого вже не цікаво, все байдуже. Домашні обов’язки роблю машинально, іноді через силу. Діти дуже радують мене, але я розумію. що просто втомилася.

Владу стараюся рідко говорити про мій настрій, бо розумію, що йому теж не легко. Я пробувала читати, медитувати, повторювати афірмації, займалася в’язанням і малюванням, ходила трохи в зал. Є недовгий позитивний ефект. Але я, напевно, надто реаліст, мені такі штуки не беруть.

Розумію, що все це на благо сім’ї і потрібне терпіння. Але вранці в дзеркалі я бачу жінку з тьмяним поглядом, яка просто чекає, щоб черговий день закінчився швидше.

От і хочу у вас запитати, чи варте воно оце заради фінансового благополуччя, якщо людина втрачає себе? Я бачу, що чоловік терплячий у цій ситуації, значить вся проблема в мені. Скажіть будь ласка, як не жити весь час у режимі очікування, і вміти насолоджуватися тим, що є тут і зараз?

Чи й справді дозволити собі роман з небайдужою мені людиною, а там як карта ляже, час покаже? Що думаете?

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.

You cannot copy content of this page