— Де мій чоловік? Що ти робиш у моєму домі? — закричала я, але Світлана знизала плечима з байдужістю. Поки ми з донькою шукали тимчасового спокою у невеликому містечку в Чехії, наш чоловік і батько будував нове життя з іншою жінкою в нашому домі
Мене звати Віра. Колись я думала, що маю ідеальне життя. Сім’я, чоловік Василь, донечка Оленка. Наш дім, хоч і не палац, але затишний, сповнений сміху та тепла. Василь працював водієм на міжнародних рейсах. Робота непроста, часто в дорозі, але гроші приносила добрі. Ми мріяли про велику, світлу кухню, де б збиралася вся родина, і про навчання Оленки в престижному університеті, щоб вона мала краще майбутнє.
Але після 24, наше життя перевернулося з ніг на голову. Страх, постійні сирени, невизначеність, яка гризла душу. Наш регіон був відносно безпечним, але тривога не полишала, мов тінь. Чоловік наполіг на нашому від’їзді, його обличчя було серйозним, а в очах читалася глибока занепокоєність.
— Віро, їдь.
— Куди, Васильку? Ми ж тут, ми разом.
— Поки є змога, виїжджай з Оленкою. Хоч на якийсь час, доки не мине найбільша небезпека. Я не хочу, щоб ви тут сиділи і здригалися від кожного гучного звуку, від кожної новини.
Я довго відмовлялася. Як я його залишу самого? Як він тут буде без нас? Але він був непохитний, його рішучість не залишала мені вибору.
— Я мушу працювати, Віро. Гроші потрібні, ти ж знаєш. А ти маєш захистити нашу доньку, це найголовніше. Їдьте до моєї сестри в Чехію. Галина допоможе, вона там вже давно.
Його слова, промовлені з такою любов’ю і турботою, мене переконали. Я зібрала найнеобхідніше: документи, трохи одягу, улюблену іграшку Оленки. Сльози текли, коли прощалася з Василем на вокзалі. Він обійняв мене міцно-міцно, мов востаннє, і ніжно поцілував Оленку в маківку.
— Скоро зустрінемося. Я вас люблю понад усе. Бережіть себе там, мої дівчатка.
Ми поїхали. Дорога була довгою і виснажливою. Ми їхали через кілька кордонів, ночували в наметах, у центрах для переселенців. У Чехії нас зустріла Василева сестра, Галина. Вона прийняла нас у невеликому містечку, яке здавалося оазисом спокою. Нам виділили кімнату, допомогли з реєстрацією та пошуком тимчасової роботи. Життя тут було тихим, безпечним, але не моє. Моє серце і всі думки залишилися вдома, з Василем.
Кожен день я чекала дзвінка від чоловіка. Спочатку він телефонував часто. Розповідав про роботу, про нові маршрути, питав про наше здоров’я, просив фотографії Оленки в новій школі. Він казав, що сумує так сильно, що ночами не спить. Я вірила кожному його слову, навіть не підозрюючи про підступ.
— Як ти там, рідний? Чи не дуже тобі важко?
— Добре, Віро. Працюю, як віл. Втомився дуже, але треба, тримаюся. А ви як? Чи є там все необхідне?
— Ми теж добре. Оленка вже звикає до школи, подружилася з місцевими дітьми. Ти тільки бережи себе, Васю. І не забувай про відпочинок.
Минуло три тижні нашого нового життя. Дзвінки Василя стали рідшими, а розмови — коротшими. Він пояснював це тим, що має довгі рейси, поганий зв’язок. Я намагалася зрозуміти, виправдовувала його перед собою. Війна ж, стрес, важка праця, безсонні ночі. Він, мабуть, просто виснажений.
— Я на об’їзній, Віро. Не можу говорити, тут глухий кут, зв’язок може обірватися.
— Добре, Васю. Подзвониш, як тільки зможеш, як буде вільна хвилина. Я чекатиму.
Я виправдовувала його перед собою знову і знову.
Одного разу, це було якраз через місяць після нашого приїзду, я вирішила набрати його сама. Це було незвично, бо він завжди дзвонив сам, але я так сильно засумувала, що не могла стриматися. Написала йому спершу повідомлення: «Дуже сумую, подзвони, як звільнишся», але відповіді не отримала.
Я набрала номер.
— Алло, Васю? — запитала я, коли слухавку підняли на тому кінці дроту.
І тут я почула голос. Не Василя. Це був жіночий голос. Спокійний, низький, навіть трохи роздратований моїм дзвінком.
— А хто це? З якого приводу дзвоните?
Моє серце стиснулося, мов у лещатах. Я відчула, як холодний струмінь пройшов по всьому тілу, до самих кінцівок. Це був початок кінця.
— Це його дружина, Віра. А ви, ви хто така? — мій голос тремтів, я ледве стримувала непрохані сльози.
— Дружина? — вона засміялася. Цей сміх був гучним і пролунав як ляпас через тисячі кілометрів.
— Я його «дружина», — вона зробила наголос на останньому слові з особливою іронією, — А ти, мабуть, та, що поїхала до Чехії, так? Ну що ж. Його телефон зараз у мене. Василь зараз у душі. А ти більше не дзвони на цей номер, не відволікай його.
— Що ви таке кажете? Де мій чоловік? Що ти робиш у моєму домі? Відповідай!
— У твоєму домі? Це тепер наш дім. Я тут живу і почуваюся комфортно. А ти, Віро, чи як тебе там, більше йому не потрібна. У нього тепер інша сім’я, інше життя. І він обрав мене.
Вона говорила так впевнено, наче ми були просто випадковими знайомими. У мене не вистачило слів, щоб відповісти. Я просто натиснула на кнопку відбою дзвінка.
Руки трусилися, а дихання перехопило. У кімнату зайшла Галина, почувши мій схлип.
— Віро, що сталося? Ти вся біла, як стіна.
Я не могла говорити. Показала їй телефон, історію дзвінків, останні повідомлення.
— Галю. Це не Василь. Це якась жінка. Вона сказала, що вона його.
Галина взяла мій телефон. Вона набрала його номер. Відповідь була тією ж, той самий голос, ті ж самі нахабні слова. Галина швидко повернула мені телефон, її обличчя виражало розгубленість і обурення.
— Віро, ти не хвилюйся, не падай духом. Може, це якесь непорозуміння? Може, це його знайома, колега по роботі?
— Ні, Галю. Вона сказала, що вона його «нова сім’я». І що він обрав її. Вона просто живе в нашому домі, у моїй оселі.
Галина спробувала заспокоїти мене, обійняла, але я вже не вірила в жодні виправдання. Я знала, що це правда. Інтуїція кричала, що мене зрадили.
Я вирішила поїхати додому. Мені треба було побачити все на власні очі, розставити всі крапки над «і». Залишивши Оленку на Галю, я, зібравши останні гроші, вирушила назад, в Україну. Це було важко, ризиковано, але я не могла інакше.
Через два дні я була біля нашого будинку. Ключі від дверей були в моїй кишені, і я тремтячою рукою відімкнула замок. Я зайшла в передпокій. Все було так, як я пам’ятала, але були чужі деталі.
На вішалці висів незнайомий жіночий плащ з хутряним коміром. У коридорі стояли високі жіночі чоботи на підборах, яких у мене ніколи не було.
Я тихо пішла на кухню. На столі стояла ваза з яскравими, екзотичними квітами, яких я ніколи не купувала. І тут я побачила її.
Вона сиділа за столом, пила чай і гортала модний журнал. Це була жінка років сорока, з яскравим макіяжем, густим волоссям. На ній був мій халат. Старенький, вицвілий, але улюблений халат, який я залишила в шафі, коли збиралася в поспіху.
— Що ти тут робиш? Хто ти така? — запитала я, мій голос пролунав різко і голосно.
Вона підняла очі, в яких не було жодних ознак здивування чи провини.
— А, це ти, значить. Дружина з далекої Чехії. Чого повернулася? Ти ж мала там сидіти.
— Це мій дім. Це моя квартира. А ти хто така? Ти відповідай!
— Я Світлана. Нова дружина Василя. Він попросив тебе більше не турбувати його своїми дзвінками.
— Де Василь? Де мій чоловік?
— Він поїхав у рейс, ти ж знаєш, він працює. Він тепер зі мною, розумієш? Він вирішив, що тобі там краще і безпечніше. Ти в безпеці, а він тут зі мною. Він не хотів тебе ображати чи засмучувати.
— Не хотів ображати? Ти взяла мій халат! Ти живеш у моєму домі, спиш на моєму ліжку! Ти кажеш, що ви його нова сім’я! А як же наша донька, Оленка?
Вона знизала плечима з такою байдужістю, що це було боляче бачити.
— Дитина тут ні до чого. Вона там, з тобою. А ми тут будуємо наше нове життя.
Я стояла і дивилася на неї. Вона почувалася тут повноправною господинею, а я — чужою. Моє життя, мої мрії, моя віра в чоловіка — все рухнуло в одну мить, розлетілося на друзки. Я не знала, що робити, куди бігти.
Я повернулася до Чехії наступного дня. Сказала Галині всю правду. Що чоловік зустрів іншу жінку і вони живуть разом, як сім’я. Галина була в сльозах і гніві. Вона намагалася говорити з Василем, але він не брав слухавку, а потім просто заблокував її номер.
Ми з Оленкою залишилися самі. Мені довелося шукати будь-яку роботу. Було важко, але заради доньки я знайшла в собі сили. Я працюю прибиральницею, іноді доглядаю за літніми людьми. Це не те, про що я мріяла, але це дає нам хліб і дах над головою.
Я подала на розірвання шлюбу. Василь відповів на мій дзвінок тільки один раз, коли я попросила його про це.
— Віро, не ускладнюй мені життя. Так буде краще для всіх. Я знайшов своє щастя. І ти знайди. Ми розлучимося, а ти живи, як хочеш.
Оленка часто питає про батька. Я кажу, що він у дуже далекому і довгому рейсі, і дуже зайнятий. Я не можу сказати дитині правду, не можу розбити її серце.
Що ж робити? Як пояснити доньці, що її батько проміняв нашу сім’ю на іншу жінку? Чи варто взагалі говорити правду? Чи краще зберегти її дитячу віру?
Поділіться своєю думкою, дорогі читачі. Ваша підтримка для мене дуже важлива у цей важкий час. Поставте вподобайку цій історії та напишіть коментар зі своїм порадою чи думкою. Це дуже важливо!
