Де я тільки не працював: Польща, Німеччина, Чехія. Я складав копійку до копієчки, щоб вкласти її в свою мрію – будинок, в якому будуть бігати мої діти, а згодом і онуки. Тетяна не раз мені казала зупинитись, і пожити трішки для себе, та я навіть думати таке не хотів. Моє життя перевернулося в один момент. Я мав підробіток в сусідньому селі, як зателефонувала схвильована дружина. Вона ледь вимовила ці слова.
Мені завжди подобався комфорт і останнє, що мене цікавило, – це сенс життя. Тим не менше, виникла ситуація, яка змусила мене задуматися про справжні цінності. Я, звичайний муляр, який провів більшу частину своїх продуктивних років, важко працюючи.
Як і багато хлопців з нашого села, я поїхав на заробітки. Я працював на будівельних майданчиках у Чехії, а також у Польщі, Німеччині. Коли я приїжджав додому, втомлений, як кінь, я закатував рукава і будував свій будинок, щоб ми могли переїхати з дітьми від тещі. Я падав від втоми, але впорався.
До того, як діти пішли до школи, ми жили у своєму будинку. Але ті, хто мешкає у своєму домі, добре знають, скільки роботи все життя біля нього. Я практично не був з дітьми. Шість днів я працював, не покладаючи рук, а в неділю нарешті приділяв увагу дружині та дітям.
Одного прекрасного дня моя Тетяна заявила, що я зовсім її не люблю, не приділяю їй та дітям достатньо часу, я відразу ж сказав їй в очі, що я роблю все для них. Мене це дуже образило. Невже не видно у всіх моїх справах – любові?
Через деякий час Тетяна заспокоїлась. Вона перестала мене докоряти. Я збирав копійку до копійки, бо хотів покращити будинок, щоб дітям було де жити, коли вони виростуть. Але один за одним, після закінчення вузу, всі вони розбіглись хто куди. Я залишився у своєму замку лише з Танею. Прекрасний будинок сумував від порожнечі.
Я не розумів дітей, як вони могли віддати перевагу маленькій квартирі в місті, а не просторому сімейному будинку. Я б ніколи не вмішувався в їхні справи, я думав, що на старості літ, діти будуть допомагати мені. Я дедалі більше відчував, що старію, сили покидали мене. Мені було добре за п’ятдесят, коли сталася подія, яка повністю змінила моє життя.
В той час я працював у сусідньому селі, як мені зателефонувала стурбована Таня.
– Дмитро, швиденько додому! Горить!
Я не вірив, що це може бути правдою. Я відразу сів у автівку та поїхав додому. До цього дня я не уявляю, що стало причиною пожежі. Правда така, що будинок, який я будував, перебудовував та реконструював майже два десятиліття, згорів майже дотла. Залишились лише стіни.
Коли я побачив, як моя робота життя палала, я розвалився на кусочки. Я плакав, як маленька дитина. Що ще гірше, у мене почались проблеми зі здоров’ям. На щастя, лікарі витягли мене з цього стану. Я їздив із клініки до сина в місто. Він звільнив одну кімнату в квартирі для нас з мамою, тому ми не залишились без даху над головою.
– Чому це сталося зі мною? Що я комусь зробив?
Я постійно задавав собі питання, які не давали мені спати. Я втратив свій будинок, свою фортецю. Я мріяв, що в моєму домі житимуть наші діти, а згодом онуки, які пишатимуться своїм дідом. Колись жінка не витримала мого постійного скиглення, тож сказала слова, що відкрили мені очі:
– Ти втратив будинок, через надмірне захоплення ним. Зазвичай ти мовчиш, як укопаний, але щоразу, коли справа доходить до будинку, ти не можеш зупинитися. Ти навіть не здогадуєшся, що наш Роман розлучається з дружиною, що у Марусі великий талант до танцю, і вона вже заслужила не одну перемогу, а Андрій хвилюється через якусь дівчину. Можливо, це прийшло до нас як тест на усвідомлення інших цінностей. Ти ніколи не питав мене, чи хочу я цей будинок. Краще б я все життя прожила в однокімнатній квартирі, зате в твоїх обіймах…
Якусь мить я мовчав. Я думав, що знаю жінку, як своїх п’ять пальців, але її слова перевернули мене з ніг на голову. Я хотів злитися, але розумів, що Тетяна була права. Вона жодного разу не сказала мені, що їй потрібна нова альтанка чи інша прибудова. Я став в’язнем своїх очікувань, і зрештою всі мої зусилля зійшли нанівець.
Нам з дружиною довелося взяти кредит. Ми збудували на руїнах будинку невеликий будинок, який виглядає справді жалюгідно порівняно з попереднім двоповерховими замком. Однак ми в ньому щасливі. Нарешті, діти почали більше відвідувати нас, що є найбільшою нагородою для мене.
Фото ілюстративне
