Хотіли як краще, а виявилось, батькам це не потрібно.
Дем’ян мовчав. Він не розумів, що коїться з батьками. – Мене б в їх віці в такі хороми поселили, так я б і не муркала. А вони? Мама ходить, наче хмара чорна. Я її питаю, чого посудомийку не включаєте, а вона мені, – бо не звикла, – каже чоловіку Ніна. Довго не думаючи Дем’ян сів до автівки, і примчав до стареньких батьків. – Так, давайте на чистоту. Що не так? Ми ж все для вас зробили. З села забрали, в місто, де кінотеатри, парки.
Що з твоїми батьками? Так інші б просто з розуму від щастя зійшли, якби їм таке на голову звалилося! Чотирикімнатні апартаменти в центрі, їжу возять пакетами. Не треба думати, як жити на мізерну пенсію, ні про що не морочитися. Як вареники в маслі катаються, а всі ходять з кислими обличчями!, – допікала Дем’яна на кухні Ніна.
Той скривившись, сказав:
– Ти слова краще підбирай!
– Так вирвалося вже, не можу! Вся квартира упакована за останнім словом. Машина посудомийна дорога, а твоя мати сама тарілки миє! Питаю, навіщо, відповідає, що так звичніше. Побутову техніку до кінця так і не освоїли, складно хіба? Звикли до своєї давньої духовки, нова їм не в радість. Не знаю, якби мене до палацу після хатини привели, я б від щастя просто літала. А вони? – не заспокоювалась Ніна.
Дем’ян мовчав. Останнім часом батьки і правда ходили понурі. Він пам’ятав їх раніше. Два живчика, веселі, завжди щось розповідали, батько сипав історіями і анекдотами, мама весь час поралася на їх тісній кухоньці, яка немов сяяла в її присутності.
Тепер… Він мимоволі подумав про порівняння, яке недавно прочитав: “Як квітка, захоплена морозом. Зберіг форму, але не життя”. Що він зробив не так? Або може, у них якісь проблеми? Просто його присвячувати не хочуть. Мати з батьком, вони ж такі, завжди всім задоволені, якщо не запитаєш, терплять до останнього.
Вивчили його, на ноги поставили. Звичайно, коли піднявся, про них відразу і згадав. Забрав їх з провінції, чого там киснути? Ні театрів, ні музеїв, ні розваг великих і медичного обслуговування толком немає. Город цей, де копошилися все літо, невтомно. Він все може їм купити, для чого надриватися?
Приїхав, відразу поставив перед фактом: так, переїжджаємо! Буде у вас і квартира шикарна, і машину батькові нову куплю, не треба тут на шести сотках горбатитися, в загальному, все буде. Батьки заперечувати пробували. Але він наполіг. Вони і поїхали.
Будинок з садом продати не встигли, та він особливо і не квапив, гроші є, куди поспішати? Виставили на продаж, але поки було тихо.
– Чого ж вони тоді засмучуються? Треба з матір’ю один на один поговорити! А то вони як міцні горішки, ні за що не розколються! – подумав Дем’ян перед тим, як піти з дружиною на вечерю в ресторан.
Тим часом його мати і батько, Василь і Марійка, як їх все знайомі та рідні звали, вийшли у двір. Марія зітхнула.
– До чого ж тут красиво! Чистота, все охороняється. Василю, а ти з сусідів з ким-небудь подружився?
– Та ні. Вони ж… Зайняті всі. Молоді, поспішають, біжать. Справи. Кому я потрібен, старий пеньок, – Василь тільки зітхнув.
– А пам’ятаєш, до нас все Володимирівна ходила, в старому будинку? То за яйцями, то за хлібом. Старенька вже зовсім. А потім син їй привозив з Карпат ягід різних, вона нам несла. І Дмитро з сусідньої вулиці все грибочками пригощав. Смачні такі, маленькі. Ти ще у дворі, де дітвора грає, під горобиною з Андрієм в доміно грав, пам’ятаєш? – сказала Марія.
Чоловік стояв і дивився кудись у далечінь.
– Василю, може, з’їздити кудись? Машина у тебе така гарна, не те що твоя колишня, руїна. Дем’ян ображається, що подарунок тобі зробив, а ти не катаєшся, все пішки, – спробувала підбадьорити його дружина.
– Так я б з радістю. Тільки… Боюсь я тут. У нас же населення не таке велике було. Одна центральна дорога. Так в сад з тобою моталися. Ось і весь маршрут. І правила я знаю, звичайно. Тільки тут як летять машини з усіх боків, спробував я одного разу, не можу, боюся, можу не зорієнтуватися та в’їду куди. Або в мене. Якщо б молодими переїхали, то звичайно, освоївся б. А так не можу, – похитав головою Василь.
Вони повернулися додому.
– Квартира яка велика! Хоч на велосипеді по ній ганяй! Я тут Мирославі, двоюрідній сестрі, відео відсилала, вона все ахала. Казала, як син нас любить, раз в такі хороми поселив, – посміхнулася Марія.
Але якось сумно у неї це вийшло. Тому що думка в голові бродила: повернутися б зараз в свій маленький будиночок. Піти за насінням. І посадити щось на грядках! Діловито порозмовляти з сусідкою, яку капусту нині посадити і де. Поділитися рецептами.
– У Петровича нині, напевно, кабачків знову повно буде. У нього що не рік – так кабачки лізуть! Зате у нас гарбузи знатні… Були, – немов прочитавши її думки, встряв чоловік і знову замовк.
– Віра Василівна, напевно, торфу знову замовила. Цікаво, а баба Марія буде цього року грядки удобрювати? Он два роки удобрити, так земля як пух у неї буде! І малини знову наросте. Берізка наша там, красуня. Пам’ятаєш, все під яблонькою в альтанці чай пили? – знову почала розмову Марія.
– Досить! Не трави ти душу! Давай швидше! – і Василь поклав голову на коліна дружини…
– Теж сумуєш? Ех, не треба було нам їхати. Тільки Дем’ян так старався. Все для нас зробив. Образився б. Та й онуки підуть потім. Правда, поки вони щось не квапляться. Але все одно, до сина ближче. Він же сказав, переїдете, будемо часто бачитися. А не раз в три місяці, – сказала Марія.
– І коли ти його в останній раз бачила, а? Місяць тому! Тому що у нього справи, все ніколи. Та ні, я все розумію, не засуджую. І до нього ми можемо хоч кожен день їздити. Тільки він додому майже вночі завжди приїжджає. З Ніною сидіти? Так у неї теж все розписано. То вона на цей, фітнес. Те по всяких жіночих справах, салонах та ще кудись. Приїдемо ми, два старих гриба і почнемо їй про кабачки розповідати? Воно їй треба? Ось так-то, – знову зітхнув Василь.
– Не звикли ми з тобою. Це ж як рослина. Одне пересадити – приживеться через час, а друге не зможе, зачахне. Все тут добре, але приросли ми, видно, Василь, до свого місця, нехай село і маленьке та багато чого там є, чого тут немає. До свого городу. Щоночі мені наш сад сниться, – вставила Марія.
І тут пролунав дзвінок у двері. На порозі з букетом і пакетами стояв Дем’ян. Обійми, поцілунки. І знову молодий чоловік звернув увагу на те, що зовсім знітилися його батьки. За столом зважився запитати начистоту. Довго підбирав правильні слова. Може, він образив їх чимось? Або ще щось?
Люди похилого віку м’яли, але в врешті-решт, Василя прорвало. Хто знає, якби не влізли вони сьогодні в спогади, і не зважилися б синові про наболіле розповісти. Став говорити. Про те, що не можуть вони більше тут жити. І дружина його підтримала.
– Їдемо ми, синку. Біжимо від того хорошого життя, яке ти подарував. Сил більше немає, вибач! Зараз весна, садити будемо! Копати! На свіжому повітрі! Красиво тут, і квартира чудова. Але не наше це все, вибач ти нас, рідний! Знаємо, як краще хотів, – сказали старі майже хором.
Дем’ян вражено мовчав. Він намагався зрозуміти батьків і… не міг! Як можна хотіти в будинок, такий маленький, обставлений по-старому? З таких апартаментів? Як можна їхати з міста, де життя б’є ключем, в цю глушину?
А потім він їх раптово зрозумів. Це… те ж саме, що йому повернутися назад! Йому там, у рідному містечку, тісно і нудно. І жити він там ніколи не зможе. Виходить, що для його мами і тата теж саме – тут!
– Я розумію… Ех, шкода. Але… Раз вирішили. Допоможу зібратися. Через тиждень поїдемо, – відповів Дем’ян.
– А може, завтра? Субота ж. Ми швидко зберемося. А в неділю вже до себе там, в сад. Синок, можна завтра? Чи ти зайнятий будеш? – з надією заглядаючи йому в очі, запитала мама.
– Звичайно. Раз ви так хочете, давайте завтра! – і Дем’ян поїхав до себе.
– Куди вони хочуть? До себе, в село? І тому такі похмурі ходили? Нудьгували? Ні, точно ненормальні! Це хто ж біжить від хорошого життя? Кому розповім, не повірять. Щоб два пенсіонера тікали з квартири, де джакузі, все виблискує, сяє і обставлено під зав’язку? Та будь-який би на їх місці опинитися хотів! – бігала взад-вперед по кімнаті Ніна, коли чоловік повідомив їй новину.
– Це їх вибір. Може, даремно я їх потягнув ось так, нахрапом. Вони і правда звикли. Ну а ми що? Квартиру здавати будемо. Діти з’являться, їм залишиться. Або коли мама з татом надумають до нас. Хоча… Це навряд чи! – посміхнувся Дем’ян.
А Василь і Марія всю ніч збиралися. Були в радісному передчутті. І все базікали. Як вони підуть до сусідів у гості. Як поїдуть в рідний і улюблений сад.
Коли березу побачили, розплакалися. Всі обіймали її. І довго сиділи на лавочці в альтанці. Потім заметушилися, справи треба було робити! І такі щасливі стали! Знайомі все дивуються. Хтось крутить пальцем біля скроні. Але Василь і Марія щасливі, що повернулися. Синок до них приїжджати буде. А дім там, де серце.
Фото ілюстративне – pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
