fbpx

День народження нашим двійнятками ми святкували дома. Дочка з зятем не хотіли в зимовий час ризикувати. За столом ми сиділи десь до години дев’ятої. Гості з розумінням поставилися, що дві дитинки, це не одна, і розійшлися. Я відразу взялась за миття посуду, а зять його мені підносив. Я на хвилинку вимкнула кран, і почула їх розмову з вітальні. Замкнувшись у своїй кімнаті, я стала збирати речі

День народження нашим двійнятками ми святкували дома. Дочка з зятем не хотіли в зимовий час ризикувати. За столом ми сиділи десь до години дев’ятої. Гості з розумінням поставилися, що дві дитинки, це не одна, і розійшлися. Я відразу взялась за миття посуду, а зять його мені підносив. Я на хвилинку вимкнула кран, і почула їх розмову з вітальні. Замкнувшись у своїй кімнаті, я стала збирати речі.

Відносини з дочкою та зятем у мене до того моменту, коли онукам виповнилося три роки, були хороші, принаймні я так вважала.

Коли вони одружилися, і Віка сповістила, що чекає дитину, вони з Тарасом самі запросили мене перебратися із села до міста, щоб допомагати по господарству. Я особливо не заперечувала. Квартира у них була простора, Тарасу дісталося у спадок трикімнатне житло давньої споруди, із триметровими стелями.

Через кілька місяців з’ясувалося, що Боженька обдарував їх двійнятами, і моя допомога стала ще доречнішою. Хто знає, що таке два немовлятка, той зрозуміє, що мамі одній впоратися з ними практично неможливо. Поки Віка годувала їх сама, ми разом підскакували ночами, потім я заколисувала то одного, то іншого, трохи спала сама, і знову все по колу.

Тарасу ми намагалися дати відпочити перед роботою, вона в нього досить напружена, але й грошима сім’ю він добре забезпечує.

Легше стало десь після року, коли карапузи почали повзати і вчитися ходити. Вони вже могли грати вдвох, і будні стали не такими напруженими.

Ще через рік помітила, що іноді дратую зятя своєю присутністю, але дочка мене заспокоювала: “Мамо, не вигадуй, просто Тарас втомився на роботі, він там крутиться, як білка в колесі”. Я намагалася гнати від себе сумні думки, але вони отримували все більше підтверджень.

І ось, того вечора, коли ми відсвяткували третій день народження онуків, я випадково почула розмову Тараса з Вікою.

– Твоя мама що, не бачить, – важко нам вже поміщатися у квартирі!

– Але ж вона скільки допомагає з дітьми…

– Три роки – пора в садок, і допомога її не знадобиться!

– Що ж її вигнати?

– Навіщо виганяти, нехай просто повертається до свого дому, а ми іноді приїжджатимемо, якщо треба щось там зробити…

Подальший їхній діалог я слухати просто не захотіла, пішла до своєї кімнати, зібрала речі, а вранці сказала їм, що вирішила повернутися до себе.

Тарас з Вікою переглянулися, мабуть, вони все зрозуміли, а я все вдала, що нічого особливого не сталося.

Зять довіз мене з сумками до вокзалу, завантажив в поїзд, зобразив сумну усмішку і помахав рукою на прощання.

Будинок зустрів мене дахом, що осунувся, недоглянутим подвір’ям і скрипом дверей… Що ж, знову обживатимуся в своєму будинку, сподіваюся, зможу знову зробити його затишним і привітним до мене. На допомогу молодій сім’ї, гадаю, розраховувати не доводиться…

Фото ілюстративне

You cannot copy content of this page