Сиджу на кухні навпроти Віри, моєї дружини, і відчуваю, як важко зібрати думки докупи. Вона знову говорить про гроші, про наші перспективи, про “краще життя”.
– Віро, я більше так не можу, – кажу, стараючись тримати голос рівним. – Ти постійно підштовхуєш мене до того, чого я зовсім не розумію. Як я, викладач гуманітарних наук, стану бізнесменом? Це ж не моє.
Її очі, наповнені очікуванням і, здається, навіть розчаруванням, дивляться прямо на мене. І в цю мить я відчуваю, як між нами росте невидима стіна.
Я завжди любив свою роботу. Викладати історію в університеті – це не просто професія, це моє життя. Але за останній рік усе змінилося. Віра почала натякати, що моєї зарплати недостатньо. Спочатку це були випадкові слова, але згодом вони перетворилися на регулярні докори.
– Денисе, ну не можна жити від зарплати до зарплати, – сказала вона одного вечора, коли ми сиділи на дивані. – Подивися на сусідів. Петро відкрив свій магазин, і тепер вони на Мальдіви їздять кожного року.
Я лише кивнув. Що я міг відповісти? Адже вона мала рацію – ми дійсно ледве зводили кінці з кінцями. Але чи це причина, щоб відмовлятися від улюбленої справи?
Якось за вечерею Віра несподівано сказала:
– Денисе, ти маєш почати свою справу.
Я відчув, як ложка зупинилася в руці. В її голосі було стільки впевненості, ніби вона вже все вирішила за мене.
– Віро, я не бізнесмен, – відповів я спокійно. – У мене немає ані досвіду, ані бажання щось починати. Та й що я можу продавати? Лекції з історії?
Вона тільки хитнула головою і почала розповідати про знайомих, які ризикнули й тепер живуть “кращим життям”. Але я не слухав. Я думав про те, як сильно змінилася моя дружина.
Кульмінацією став вечір у нашої подруги Олени. Ми сиділи за святковим столом, коли Олена запитала мене:
– Як справи, Денисе? Щось ви давно не оновлювали своє авто.
– А що оновлювати, коли наше ще їздить? – пожартував я, намагаючись зберегти гарний настрій.
– Мій чоловік ніколи не зможе дозволити собі нову машину, – несподівано сказала Віра.
Всі замовкли. Я відчув, як обличчя запалало. Встав, одягнув куртку і пішов. Ні, я не міг більше цього терпіти.
Дома я сидів у кріслі, пив чай і намагався заспокоїтись. Коли Віра зайшла, я вже вирішив, що скажу.
– Віро, ти принизила мене перед усіма. Ти взагалі розумієш, як це боляче? – почав я.
Вона щось відповіла, але я не слухав. Лише додав:
– Якщо тобі так погано зі мною, то, можливо, нам варто подумати про майбутнє окремо.
Її обличчя змінилося. Здається, вона не очікувала таких слів.
Що далі?
Я не знаю, як бути. З одного боку, я хочу, щоб Віра була щасливою. Але з іншого – я не можу зрадити себе і залишити роботу, яку люблю. Чи варто йти на компроміс? Чи, можливо, потрібно дотримуватись свого і сподіватися, що вона зрозуміє мене?
А як би ви вчинили на моєму місці?
