Десять років тому ми з Андрієм купили квартиру мрії в новобудові на околиці Львова. Ми мріяли про просторий дім із великими вікнами, звідки видно парк, про затишну кухню, де я готуватиму вареники, і спальню, де нарешті буде велике ліжко з м’якими подушками. Але реальність виявилася іншою: іпотека з’їдає всі наші заощадження, ремонт затягнувся на десятиліття, а я досі п’ю каву за розкладним столом.
Діти, Оля і Тарас, уже виросли й роз’їхалися, а ми з Андрієм усе ще живемо серед пустих стін і тимчасових меблів. Чи це справді те життя, про яке я мріяла, коли мені за п’ятдесят? І що буде, якщо я нарешті вирішу взяти все у свої руки?
Коли Оля була в першому класі, а Тарас тільки-но навчився ходити, ми тулилися в тісній орендованій квартирі на Сихові. Там усе було тимчасовим: старенький диван, що скрипів, як віз, шафа, яка не зачинялася, і ванна, де я ледве могла розвернутися, миючи голову.
Я мріяла про дім, де кожен матиме свій куточок, де я зможу поставити вазу з квітами й не боятися, що вона впаде від чергового дитячого бігання. Тож коли ми з Андрієм нарешті зібрали документи, отримали іпотеку й купили квартиру в новобудові – 70 квадратних метрів із видом на парк – я думала, що всі проблеми позаду. Але я помилялася, і ця помилка коштувала мені десяти років очікування. Що ж пішло не так?
– Марто, не переживай, я все зроблю сам, – сказав Андрій, коли ми вперше ступили в нашу нову квартиру. Його очі горіли ентузіазмом, а голос був сповнений впевненості, яка колись змусила мене закохатися. – Навіщо нам бригада? Я ж умію класти плитку, фарбувати стіни. Заощадимо купу грошей!
Його оптимізм був заразливим. Андрій завжди вірив, що немає нічого неможливого. Саме він переконав мене, що ми впораємося з іпотекою, що діти матимуть усе необхідне, що ми побудуємо дім нашої мрії. Я кивнула, уявляючи, як ми разом обираємо шпалери, як я вожуся на кухні, а він майструє полиці для книг. Ми були командою, і я вірила, що разом ми гори звернемо. Але реальність виявилася куди прозаїчнішою.
Перші місяці ми з ентузіазмом планували ремонт. Я гортала журнали, зберігала фото в Pinterest: біла підлога з ясеня, сіра плитка у ванній, великий синій диван у вітальні й штори – обов’язково штори, які додадуть затишку. Андрій більше схилявся до мінімалізму: йому подобалися бетонні стіни й металеві світильники, але він усміхався й кивав, коли я розповідала про свої ідеї. Ми купили фарбу, плитку, кілька дешевих меблів, щоб “перебути”. Я думала, що це тимчасово. Що за рік-два ми закінчимо ремонт, і наш дім стане таким, як у журналах.
Перший рік минув у пилу й хаосі. Андрій сам клав плитку у ванній, але через брак досвіду половина її потріскала. Ми переробляли. Потім він узявся за кухню, але шафи, які ми замовили, виявилися не того розміру. Довелося докуповувати нові, а це ще 5000 гривень.
Іпотека щомісяця забирала 12000 гривень, і ми ледве зводили кінці з кінцями. Оля пішла в старшу школу, Тарас почав займатися футболом – репетитори, форма, поїздки на змагання. Наші зарплати – я вчителька, Андрій інженер – не росли так швидко, як ціни в магазинах. А відсотки за кредитом тільки збільшувалися.
– Мамо, коли ми повісимо штори? – спитала Оля, коли приїхала додому на канікули. Вона сиділа на розкладному стільці у вітальні, тримаючи тарілку з борщем. – У всіх моїх подруг удома так гарно, а в нас… ну, як на складі.
Я змушено всміхнулася, розставляючи на столі пампушки. – Скоро, доню. Тато ще доробляє підвіконня.
Але підвіконь не було. Як і штор. І нормального столу. Кухонна шафа досі стояла без дверцят, бо “вони деформувалися, треба нові”. У ванній не було дзеркала, тільки стара лампа, що гуділа, як трактор. Наша спальня виглядала, як тимчасовий притулок: розкладний диван, купа коробок і книги, складені на підлозі. Я мріяла про велике ліжко з дуба, з м’яким матрацом і тумбочками, де лежали б мої улюблені романи. Але замість цього я спала на дивані, який щоночі складався зі скрипом.
Роки минали, а наш дім залишався недобудованим. Діти виросли: Оля вступила до університету в Києві, Тарас – у Харкові. За їхні квартири ми платили по 8000 гривень щомісяця. Плюс іпотека, плюс комуналка, плюс нові кросівки, підручники, курси. Наші заощадження танули, як сніг навесні. Андрій брав додаткові проєкти, я вела уроки англійської після роботи, але це було, як гасити пожежу склянкою води. Машина ламалася, Тарасу потрібні були брекети за 25000 гривень, Оля записалася на курси програмування за 15000. Ми не могли відмовити дітям у майбутньому, але кожен новий витрата віддаляла нас від мрії про затишний дім.
Одного вечора я не витримала. Ми сиділи на кухні, пили чай із тріснутих горняток, і я сказала:
– Андрію, може, наймемо бригаду? Нам уже не двадцять. Я втомилася жити серед коробок. Хочу запросити подругу на каву й не соромитися, що в нас, як на будові.
Він відвів погляд, крутячи ложку в руках. – Марто, ти ж знаєш, що в нас немає на це грошей. Жалюзі ж нормально виглядають. Навіщо штори? Вони тільки пил збиратимуть. І взагалі, сусіди в наші вікна не заглядають.
Я стиснула зуби, щоб не закричати. Його “потім” і “зараз не на часі” я чула роками. Андрій завжди мав плани: то він знайде дешеву плитку на OLX, то сам зробить полиці, то “ще трохи, і ми закінчимо”. Але це “трохи” тривало вічно. Я почала сумніватися, чи наш дім колись стане справжнім домом.
Якось до нас завітала моя подруга Соломія. Її квартира – як із картинки: м’які килими, запах свіжої випічки, вази з квітами. У неї завжди затишно, і я щоразу відчуваю себе, як удома. Вона обвела поглядом нашу вітальню – голі стіни, розкладний стілець, коробки в кутку – і зітхнула.
– Марто, це ж просто стіни, – сказала вона, сідаючи на диван. – Важливо, що між вами. Ви з Андрієм досі разом, говорите, смієтеся. У мене після розлучення такого немає. Твій дім – це ви, а не штори чи плитка.
Її слова змусили мене задуматися. Соломія залишилася сама з двома дітьми, і хоч її квартира ідеальна, вона часто відчуває самотність. А ми з Андрієм? Він досі варить мені каву з двома ложками цукру, знає, що я люблю круасани з вишнею. Я нагадую йому про ліки й купую його улюблений сир. Може, вона права, і наш дім – це не стіни, а ми?
Але я втомилася чекати. Минулого тижня я пішла в магазин і купила штори. Сама. Сині, як я мріяла. Повісила їх із допомогою сусіда Василя, бо Андрій був на роботі. Коли він повернувся й побачив штори, то лише пробурмотів:
– О, гарно. – І додав, трохи здивовано: – Ти сама це зробила?
– Так, – відповіла я, наливаючи йому чай. – І знаєш, я куплю килим. І нові стільці. І запрошу Соломію на каву.
Він усміхнувся, і я побачила в його очах щось нове – повагу. Я більше не чекатиму. Кава серед коробок може бути такою ж смачною, як у вилизаній квартирі. А може, навіть кращою, бо в ній є я – Марта, яка нарешті взяла життя у свої руки.
Наша квартира досі не ідеальна. Плитка в ванній крива, кухонна шафа без дверцят, а підвіконня так і не з’явилися. Але я змінила свій підхід. Коли Оля телефонує й питає, чи ми щось нове зробили, я сміюся:
– Так, цього разу я змінила себе!
І знаєте, це працює. Ми з Андрієм почали більше говорити, планувати не тільки ремонт, а й маленькі радості – похід у театр, вечерю в кафе. Я зрозуміла, що дім – це не тільки стіни, а й люди, які в ньому живуть. І поки ми разом, у нас є шанс зробити цей дім нашим.
А тепер я частіше дивлюся не на тріщини в штукатурці, а на Андрія, коли він читає газету вранці. Не думаю про недошпакльовану стіну, коли ми разом готуємо вечерю й сміємося з якихось давніх жартів, які вже й самі забули, звідки взялися. Може, наш дім ніколи не буде “як із журналу”, але я навчилася бачити в ньому головне — наші старання, наше терпіння, наші щоденні маленькі кроки одне до одного.
З роками я зрозуміла: очікування “ідеального моменту” — це пастка. Ми чекаємо, коли буде більше грошей, коли з’явиться час, коли хтось інший нарешті зробить те, що обіцяв. Але життя минає між цими “коли”. І якщо не почати з себе — із штори, з однієї чашки, з одного запрошення на каву — нічого не зміниться.
Я поставила собі за правило: щотижня робити хоча б одну річ, яка робить наш дім теплішим. Купити вазу з ринку, розкласти книги на полицю, прибити гачок для фартуха. Не чекати схвалення, не чекати слушного моменту. Бо цей момент — вже тут.
І ось тепер, коли ввечері заходить сонце й відбивається у моїх синіх шторах, я дозволяю собі посидіти з чаєм у тиші й подумати: як же я довго дозволяла собі бути в очікуванні. І як добре, що я нарешті зупинилася і почала жити.
А тепер я хочу звернутися до вас, мої читачі. Чи є у вашому домі — або, може, в серці — ота “розкладна кухня”, яка ніби тимчасова, але з вами вже роками? Щось, що ви весь час відкладаєте на “потім”? Чи бували у вас моменти, коли ви ловили себе на думці: я чекаю, чекаю — але на що? І для кого?
Чи легко вам брати ініціативу в руки? Чи вам теж знайома та тиша в кімнаті, де мали би бути штори, полички й сміх? А може, навпаки — у вас ідеальна оселя, але порожнеча сидить не в кутках, а глибше? Ви відчуваєте, що вдома, навіть коли все довкола блищить?
Я не кажу, що зміни — це просто. Але я знаю: вони починаються з малого. З думки. З одного дня, коли ви кажете собі: досить чекати.
То скажіть, будь ласка…
А чого чекаєте ви?
Яку зміну могли б зробити вже завтра, щоб стати щасливішими?
І чи не настав час нарешті зняти стару лампу й запалити щось тепліше – в оселі, в собі, в стосунках?
