fbpx
життєві історії
Десять років тому я розлучилася з чоловіком і поїхала на заробітки до подруги в Голландію. Я дуже хотіла зібрати грошей і зробити ремонт в селі у старій бабусиній хаті, жити там, а не тіснитися у сина. Поїхала, і почалося: мамо, треба ремонт в кухні, машину, малого у приватний садок віддати хочемо… Ну хіба я могла відмовити дітям? Син досі мене шантажує

Десять років тому я розлучилася з чоловіком і поїхала на заробітки до подруги в Голландію. Я дуже хотіла зібрати грошей і зробити ремонт в селі у старій бабусиній хаті, жити там, а не тіснитися у сина.

Поїхала, і почалося: мамо, треба ремонт в кухні, машину, малого у приватний садок віддати хочемо… Ну хіба я могла відмовити дітям? Син досі мене шантажує.

Десять років тому я розлучилася з чоловіком і поїхала на заробітки до подруги в Голландію.

Я дуже хотіла зібрати грошей і зробити ремонт в селі у старій бабусиній хаті, жити там, а не тіснитися у сина з невісткою у двокімнатній квартирі. До того ж, у них малюкові рік був.

Ми з чоловіком жили весь час у квартирі його матері, моєї колишньої свекрухи. Тому після розлучення пішла я, спочатку до сина, а потім на знімну квартиру. Наша старша дочка живе в іншій країні.

У мене є машина, і я вирішила для себе: хочу в село, в бабусину хату, яка кілька років стоїть пуста, бо батьків вже немає. Село моє – у п’ятнадцяти хвилинах від обласного центру, тож можна коли завгодно поїхати у місто до сина, або навіть знайти там потім роботу.

Розлучення з чоловіком далося не просто, хоч це давно треб було зробити: ми стали чужі, обоє в різні періоди зраджували.

Я була рада, коли мене покликала в Амстердам давня подруга: це був шанс і «перезавантажитися», і підзаробити.

Та варто мені було почати достойно заробляти – а це сталося лише через два роки – як почалося: мамо, треба ремонт в кухні, машину, малого у приватний садок віддати хочемо… Ну хіба я могла відмовити дітям?

Висилала, допомагала, розуміла: невістка в декреті, син не дуже багато заробляє і платить аліменти на сина від першого шлюбу, а живуть у пристойному новому районі, треба бути на рівні.

Але сама собі все ніяк не могла почати відкладати гроші, адже і на житло, і на життя треба!

Зустріла я тут кілька років тому українця, гарного чоловіка з непростою долею. Ми разом вже три роки, у нас справжні відносини. Вирішили повернутися в Україну з часом, вдвох доживати-старіти у моєму будинку в селі, який обов’язково відбудуємо на свій смак.

Десь два роки тому я сказала синові і невістці: все, досить! Забезпечуйте себе самі, а мені й про себе, і про своє життя, і про свою старість треба подумати. Сказала, що не даватиму їм більше ні копійки, лише малому на подарунки на свята. Мовляв, невістці й на роботу не гріх вийти, адже син уже в школі! А сину й роботу вже можна іншу підшукати, якщо зарплата не влаштовує.

Так вони так образилися! Кілька місяців ми не спілкувалися, а потім син сказав, що вони розкажуть про мене онукові, що я така-сяка, що вони мені не потрібні. І що коли я приїду – вони не дадуть мені з онуком спілкуватися.

Син досі мене так і шантажує, і я все одно висилаю їм іноді певні суми: то на нову спальню, то на поїзду в Єгипет на море – онукові ж корисно…

Звичайно, ми відкладаємо, переважно з Назарових заробітків, бо мої йдуть на проживання і… перераховуються на синову картку. Якби не це – ми б вже давно з Назаром повернулися, робили б ремонт в хаті…

А як це припинити – не знаю, не хочеться ж ставати ворогом власному синові і його родині.

Автор – Олена К.

Спеціально для видання Ibilingua.com.

Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!

You cannot copy content of this page

facebook