Мені 56. Я симпатичний, товариський, позитивний, успішний чоловік, але все це тільки доповнення до найголовнішого – щасливий.
Я їду додому, на сидінні автомобіля лежить букет квітів, ніжно-рожеві гербери. Це для дружини. Вона зустріне мене з посмішкою, поцілує, запитає, як справи, поставить в вазу квіти. А я з задоволенням вдихну легкий аромат її парфумів, загляну в її очі, щоб побачити там любов.
Вона моя і більше мені нічого не потрібно. Знаю, впевнений, ця жінка не кине мене, стань я раптом жебраком, хворим, без даху над головою.
А ось я її одного разу кинув, пішов до іншої. Десять років тому запаморочила голову мені гаряча брюнетка, так запаморочила, що забув про сім’ю. Діти, дорослі вже, намагалися мене напоумити, але не змогли достукатися до батька. Дружина мовчала. Ніхто не бачив, щоб вона плакала, не чув, щоб вона щось погане про мене сказала. Просто перестала їсти. Не могла. Організм не приймав нічого крім ковтка води. Навіть готувати не могла.
Діти її ледве до життя повернули, годували з чайної ложки. Я в цей час з молодою брюнеткою купався в Туреччині. Здавалося, ось воно щастя, ось справжнє життя, все тільки починається, все прекрасно…
Поки, через пів року “щасливого життя” не опритомнів на лікарняному ліжку у важкому стані. Не впорався з керуванням…
Я один. Немає поруч веселої брюнетки, прибирає судно і витирає слюні тобі санітарка, а не любляча жінка, і що особливо неприємно – не тільки слюні. Руки-ноги в гіпсі, лежиш і думаєш: ось воно як буває, то ти на коні, то кінь на тобі. На дворі була пізня осінь, у вікні – чорні дерева і краплі дощу на склі.
А в один з днів двері палати відчинилися і тихо увійшла вона, худенька, очі перелякані, в білому халаті, з великою сумкою. Моя покинута Галинка. А в сумці баночки, коробочки, пляшечки і все таке смачне! Вона годувала мене з ложки, я їв і плакав. Галина витирала мої сльози і питала: смачно? Я відповідав: дуже смачно, дуже. У відповідь на мої спроби просити прощення, дякувати, за те, що прийшла, відказала: Не будемо про минуле, це важко… Це треба забути, так буде краще.
І Галина залишилася жити поруч зі мною. Спочатку там, в лікарні, взявши на роботі відпустку без збереження заробітної плати на місяць, а потім назавжди в моєму житті. Її маленькі руки робили найважчу роботу по догляду за лежачим хворим: мили, міняли білизну, протирали, годували, вмивалися, виносили судно. Вона йшла пізно ввечері, приходила рано вранці з теплою їжею, з компотами, фруктами. Як діти, питав я, не хочуть бачити мене? Вона відповідала: вони все зрозуміють, потрібен час.
Діти… Я не знав, як я буду дивитися в їхні очі, я, батько, їх захист, опора, друг. Я пішов, зрадив заради швидкоплинного задоволення. Хіба можна тепер повернути їх любов і довіру? Через десять років я можу відповісти на це питання: можна.
Додому я повернувся в інвалідному візку і діти, син і дочка, швидше за все шкодуючи мати і намагаючись полегшити її працю, стали по черзі возити мене на численні процедури і обстеження. Згодом я зміг встати на милиці, а потім, одного прекрасного дня, закинути ці милиці на горище дачі.
Я повернувся на роботу, я знову здоровий, упевнений у завтрашньому дні. Все це тільки завдяки моїй родині, моїй дружині. І дітям. Це вони витягли мене з того світу, поставили на ноги, завдяки їм я живу повноцінним життям. Мені соромно за мою слабкість і зраду. Ніхто з рідних не згадує той період життя, але всі пам’ятають.
Я люблю свою Галинку, але вже не тією любов’ю, як у молодості. Це зовсім інша любов. Люблю її всю, милуюся очима, фігурою, руками, я люблю все, що вона робить, все, що готує, люблю наш будинок, тому що тут живе вона, люблю слухати її голос і іноді прошу почитати вголос книгу. Я боюся її втратити, боюся, що вона розлюбить мене, що з нею може щось трапиться, що захворіє. Букет квітів – це маленька частинка моєї любові.
Ви коли-небудь любили всім серцем, всією душею, кожну хвилину? Я – так, ось уже десять років. У мене хороші діти, улюблена дружина, дві чарівні онучки. Іноді я думаю, що б зараз зі мною було, не увійди тоді вона в палату? Не райдужна картина…
Ну, ось, я вже вдома. Назустріч біжить наша собака, на ганку, з онукою на руках, моя Галинка. Зараз я візьму букет і піду до них, подумки кажучи собі: дякую за те, що ви є!
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook