У мене троє дітей, син Віктор – старший. Розповім свою життєву історію по порядку.
Приблизно дев’ять років тому чоловік остаточно кинув мене з дітьми. Я змусила себе вистояти, працювала, стиснувши зуби, незважаючи на відчуття придавленості важкою плитою.
Пів року тому мені довелося піти з роботи. Виплати по безробіттю дуже мало, мені зовсім не вистачає на себе й дітей.
Минулого року мій колишній чоловік знову одружився, а у січні цього року мій 15-річний син пішов жити до нього. Віті вже 15 років. Там у них тепер повна родина та грошей вистачає. Я розумію, що хлопчикові потрібен батько, але мені дуже тяжко від того, що так сталося.
Навіть не знаю тепер, як з ним спілкуватися, що говорити, якась порожнеча всередині). Він заходить до мене дуже рідко, хоча живе в сусідньому будинку. Не дзвонить, а коли я дзвоню йому сама, він каже щось байдужим голосом і намагається швидше закінчити розмову. Мабуть, він соромиться мене або зневажає мої слабкість і непристосованість.
Коли син йшов, він сказав, що я йому надоїла своїми вимогами робити уроки, дотримуватися гігієни та порядку в кімнаті, хоча я завжди починала просити спокійно і ласкаво, а він надував губи і просто сидів цілими днями за комп’ютером.
Живучи в новій сім’ї, Вітя іноді мені жалівся,, що там його молодший брат дуже балуваний і примхливий, і він ніби подивився на себе з боку і не буде так поводитися.
Виходить, плюси у його переїзді до батька теж є. Але як мені змиритися з тим, що я йому не потрібна?
От і на 8 березня Вітя навіть не зателефонував, тільки Вайбером сестрам написав, щоб від нього привітали мене, і залишився святкувати у новій родині. А мені б так хотілося, щоб він забіг на хвилинку, просто сказав «Зі святом, мамо». Але, мабуть, не заслужила.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com