Дев’ять років тому я стала заробітчанкою в Італії. У нашому селі на Волині роботи не було зовсім, чоловік мій був лінивий, а потім ще й хворіти почав. А от свекруху я маю дуже хорошу, вона погодилася допомагати мені з дочкою, і робила це дуже добре, поки аж віка не стала дорослою.
Зараз дочка живе вже в однокімнатній новій квартирі в Луцьку, яку я їй купила. Тепер я допомагаю фінансово свекрусі, адже моя рідна мама вже на небесах, підтримую з почуття жалості чоловіка. Але я давно не зберігаю вірність Петру.
Моя перша робота в Мілані була жахливою. Але вибору не було: заплативши посереднику 300 євро, я стала нянькою-доглядальницею, робочий день тривав із 7 ранку до 11 вечора.
Хазяйка та її мати пильно стежили, щоб я весь час щось робила. Окрім дітей в мої зобов’язання ще входило приготування їжі і прибирання, причому господиня постійно стежила, щоб жодної пилинки ніде не було. Зате дітям, а їх було двоє, дозволялося все, навіть вимазувати мені кашею волосся.
Контроль за мною був тотальним: вони перевіряли навіть смітник, чи не з’їла я раптом їхні фрукти, цукерки, печиво чи йогурти.
Мені давали тільки обід, а на сніданок і вечерю я мала сама купити собі продукти, і синьйора за чеком перевіряла, чи не витратила я ці гроші на щось інше або, не дай Боже, не відправила в Україну.
А потім вони виставили мене, не розрахувавшись. Пізніше я була доглядальницею у бабусі. Це була лише нічна робота. Вдень я бігала по прибиранням. Бабуся лягала спати о восьмій, і мені теж не залишалося нічого іншого.
Було дуже сумно, але це дозволяло не витрачатися на житло ї її діти добре платили. Я доглянула цю стареньку до кінця, а потім стала доглядати її теж літню подругу.
З роками у мене потроху з’явився час і для себе. У вихідні я навіть їздила у короткі подорожі по Італії. Траплялися невеликі романи. Я не почуваюся за них винуватою – я жива людина, а Петру в Україні крім грошей нічого від мене не потрібно.
Я не знаю, чи могло би моє життя скластися краще чи інакше. Але і цілому я задоволена своєю долею. хоч мені і було дуже складно в різні періоди життя. Я нікому ніколи не жалілася, бо знаю, заради чого я тут.
Зараз я відкладаю собі гроші на маленьку квартиру в Італії. Хочу осісти тут, щоб донці й майбутнім онукам було куди до мене приїздити.
Напевне, в наступний свій приїзд додому подам на розлучення з Петром – хочу бути вільною жінкою, але свекрусі я допомагати не перестану, бо в неї по суті, крім мене і дочки, більше нікого нема.
Всім бажаю миру й добра!
Автор – пані Олена.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
