Нашому дідусеві Івану Миколайовичу 74 роки. Він наш патріарх, голова сім’ї. Багато в чому ми слухаємось його. Точніше, слухалися донедавна. Дідусь із бабусею прожили разом понад сорок років. Виховали двох наших батьків, нас троє онуків та троє правнуків. Велика родина! Скільки ми пережили разом!
Дідусь колишній голова колгоспу, великий будинок, велике господарство, яким вони із задоволенням із бабусею займалися – звідки тільки сили були? Ми жили дуже дружно, відзначали найважливіші свята всією сім’єю, навіть їздили на море.
Треба сказати, що ми настільки любили дідуся та бабусю, що купували їм путівки до найкращих санаторіїв в Карпати й біля моря. Іноді своїми сім’ями скидалися грошима, щоб наших дорогих літніх людей потішити. Втім, і вони не відставали: завжди якийсь харч, допомога, гроші на іпотеку.
Але вже як три роки бабусі не стало. А рік тому дідуся наче підмінили. Точніше, підмінила. Дід залишився на самоті і поринув із головою у повсякденні справи, щоб підтримувати дім та ділянку з живністю. Сам, звісно, не справлявся, тож йому почала допомагати жінка, яка оселилася рік тому по-сусідству, переселенка з Харківщини з дитиною-підлітком. Почалося з того, що Марина почала їжу готову йому приносити: він сам готувати погано вміє.
Ми наполягали на тому, щоб дідусь усе кинув і перебрався до когось із нас, навіщо йому там бути одному? Але він категорично відмовився. Сказав, мовляв, як я можу продати батьківський дім? Як можу виїхати звідси? Я народився тут, це моя земля. Та й господарство он яке. Ви не хвилюйтеся – впораюся! Ось і маринка з сином мені допоможуть.
І Марина допомогла. Через три місяці вона перебралася до дідуся жити. Втім, ми навіть пораділи за нього, оскільки він ще досить міцний чоловік і негоже йому кукситися. Все-таки пожвавішав він, видно, що йому легше трохи. Ми ж, як і раніше, намагалися його провідувати.
Слід сказати, що Марина ця жінка досить специфічна – ми це одразу помітили, але значення не надали. Втім, вона й маскувалася добре.
Перед новим роком вони раптом вирішили одружитися. Ми, звісно, не думали, що до такого дійде, але дід буквально поставив нас перед фактом, нічого не поробиш.
Щоправда, не всі вирішили їхати на урочистість. Мій батько, старший син, образився на діда за те, що той так швидко про бабусю забув. З цього моменту почалася якась напруга. Але, як нам здається, вся справа саме в цій пані. Як тільки вона набула статусу офіційної дружини, у стосунках змінилося абсолютно все. Вона на весь голос заявила права на дідуся та встановила свої правила.
Тепер ми не можемо приїхати без попередження, Марині обов’язково потрібно повідомити. Навіть із онуками та правнуками дід обмежив спілкування.
Більш того. Усі бабусині скарби, які мали б дістатися нам, перекочували Марині: прикраси, рукоділля і навіть стара сімейна ікона. Поговорити з дідусем нормально теж не можемо, бо Марина контролює всі розмови, змушує вмикати на телефоні гучний зв’язок.
У ті рідкісні хвилини, коли цієї пані десь немає, дідусь все одно тяжко йде на контакт. Ми намагаємося йому пояснити, що нас не цікавить спадок, ми не хочемо відбирати у нього будинок (хоча він так думає останнім часом), що для нас важливо зберегти теплі родинні стосунки. Адже він наш дідусь, і ми йому не чужі люди.
Але дід лише бурчить у відповідь, щоб ми не лізли до його родини. Ось так нашого дідуся накрило “коханням” у 74 роки. Або ж його так майстерно “обробили”.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
