– Діду, що ти тут теревениш зі всіма? Мама взагалі знає, де ти і з ким ти?, – сказала онучка Богдана з таким виразом обличчям, ніби щойно пів лимона відкусила. Мені так стало його шкода. Я вирішила втрутитися, бо це не по-людськи. Він віддав сину, невістці і онучці все що мав, лиш би ті жили в місті, а вони навіть за одним столом з дідом сидіти не хочуть. – Я вже в такому віці, що дітям тільки на заваді!
– Бабусю, а чого цей дідусь такий сумний? – пошепки запитав мій онук Артемко, показуючи пальчиком на літнього чоловіка, що йшов парком із маленьким песиком.
Я легенько торкнулася його плеча:
– Артемку, негарно так казати. Може, йому просто важко зараз. Треба бути добрішими до людей.
Чоловік тим часом наблизився, і ми перетнулися поглядами. Очі в нього були такі… виснажені, з вогником туги, але він чемно усміхнувся:
– Добрий день, – привітався він.
– Добрий день, – відповіла я, а Артемко трохи зніяковіло кивнув.
Маленький песик із кумедною скуйовдженою шерстю завзято махав хвостиком, обнюхуючи кросівки онука.
– Бабусю, який гарний песик! Можна такого? – Артемко захоплено дивився на собачку.
– Це не іграшка, – усміхнулася я. – За собакою треба доглядати: годувати, вигулювати, вчасно водити до ветеринара…
Дідусь нахилився, погладив песика по голові:
– Це Бім, – представив він його. – Він справжній друг. Завдяки йому я маю з ким вийти на прогулянку. Старий уже, але дуже вірний.
Ми ще трохи поговорили, і я дізналася, що мого нового знайомого звуть Богдан. Він зовсім недавно переїхав у наш будинок, жив у сусідньому під’їзді.
Наступного разу я побачила Богдана через кілька днів у тому ж парку. Він сидів сам на лавочці, а Бім лежав біля його ніг, поклавши морду на лапи. Артемко зрадів, підбіг ближче.
– Можна погладити Біма?
– Звичайно, – лагідно відповів Богдан, усміхнувшись.
Я сіла поряд на лавці.
– Як ваші справи? – обережно запитала я.
Він знизав плечима:
– Та як… Живу потихеньку. Тільки щось серце ниє останнім часом. Старість, мабуть.
Я помітила, що Богдан виглядав ще втомленішим, ніж минулого разу.
– А родина як? Допомагає?
Він зітхнув, подивився вдалечінь:
– Родина… Знаєте, я колись мав ферму. Земля, худоба, робота з ранку до ночі. Жив із сином, невісткою та онукою. Всі разом. А як онука підросла, захотіли всі переїхати до міста. Кажу: “Я старий, мені там робити нічого”. Та вона так благала… Мріяла про квартиру, гарне життя.
Я відчула, як серце стислося.
– І що ж ви?
Богдан важко зітхнув:
– Продав ферму. Віддав їй усі гроші. Син з невісткою купили квартиру. Мені залишили одну кімнату. Думав, будемо як колись – сім’єю… Але відчуття, ніби я там чужий. Невістка з сином постійно зайняті, навіть вечеряють окремо. Наче я їм заважаю.
Я мовчала, бо не знала, що сказати.
Відтоді я часто помічала Богдана з Бімером у парку. І завжди – сам.
Якось я зайшла в наш під’їзд і побачила сусідку, пані Ольгу. Вона, як то кажуть, знала всі новини нашого будинку.
– Олю, а ви щось знаєте про Богдана, що з ним? – спитала я обережно.
Пані Ольга хитнула головою:
– Ой, Маринко, то ціла історія… Колись у нього була гарна ферма. І знаєш, він її справді продав, усе віддав сину і невістці, щоб ті мали квартиру. А тепер… Власного кута не має. Живе, як квартирант у тій квартирі. Їжу собі сам готує. Невістка з чоловіком навіть до столу не кличуть.
Я відчула, як образа за цього чоловіка торкнулася мене.
Наступного разу, коли ми зустрілися, я не втрималася:
– Богдане, я все знаю. Це ж ваша квартира, чому ви мовчите?
Він гірко усміхнувся:
– Маринко, яка ж це моя… На папері – так, частка є. Але ж я для них тягар. Вони молоді, хочуть жити без старого діда. Та й що мені сваритися? Я ж для рідних людей старався…
– Але ж це несправедливо!
Він лише знизав плечима.
Якось ми сиділи в парку, і до нас підійшла молода дівчина – онука Богдана. Вона глянула на нього з явним невдоволенням:
– Діду, ви знову тут? Нам треба поговорити.
Богдан знітився:
– Зараз, Оленко, лише Біма вигуляю…
– Дідусю, ну скільки можна? Ви ж тільки на людей дивитеся. Ми ж уже домовлялися – менше виходити на люди…
Я не витримала:
– Перепрошую, але Богдан має повне право гуляти, де хоче.
Олена глянула на мене холодно:
– Це не ваша справа.
Вона потягнула дідуся за руку. Він лише мовчки пішов за нею, а я залишилася з Артемком, який ошелешено дивився їм услід.
Того вечора я не знаходила собі місця. Думала, як допомогти Богдану. Він така добра людина, а його ж просто відштовхнули. Наступного дня я постукала в його двері.
Відчинив він сам, трохи здивований.
– Богдане, я хотіла вас запросити на чай. Спекла пиріг.
Він ніяково посміхнувся:
– Ой, дякую… Але ж я…
– Жодних «але», ходімо.
Ми пили чай, говорили про минуле. Він згадав, як будував ту ферму своїми руками, як вирощував перших курчат. У нього були блискучі очі, але в кутиках губ все ж причаїлася печаль.
– Ви чудова людина, Богдане. І заслуговуєте на більше, ніж просто самотність.
Він кивнув, але нічого не відповів.
А ви як вважаєте? Чи правильно він зробив, віддавши все заради родини? Чи має сім’я більше цінувати своїх старших? Чекаю на ваші думки та поради.
