Дідусь чоловіка ще встиг побачити свого першого правнука, а коли Святославчику було три місяці, він відійшов на небеса. Я й подумати не могла, що його відхід переверне моє життя з ніг на голову. Справа в тому, що його ділянка з невеличким дачним будиночком по закону перейшла моєму чоловіку. Там немає ніяких умов. Дідусь старенький вже був, що йому крім свіжого повітря ще було потрібно. І тут моя мама зі свекрухою придумали схему. На їх погляд – дуже вигідну.
Щороку для мене настання літньої пори кидає в жар. Я дуже не хочу, щоб приходила тепла пора року. Чому саме, скажете ви? Все дуже просто: щойно я пішла в декретну відпустку і не стало дідуся чоловіка, нам у спадок перейшла його дача. Нічого особливого — звичайний такий будиночок, розташований на відстані 100 кілометрів від нас, ніяких зручностей і близько не було.
Як виявилося, а точніше, як вирішили мої родичі, немає місця краще для матері з дитиною, ніж свіже повітря та природа, яких вдосталь на дачі. Саме тут найсприятливіша обстановка та клімат. Адже й домашні овочі під рукою з фруктами, а у сусідів можна свіженьке молоко дешево купувати. Так вважали матір зі свекрухою. А чоловік із ними погодився і відправив мене туди разом із сином. І ось я вже 5 років поспіль, як мишка там сиджу всю теплу пору.
Потім ми з Мирославом стали батьками ще однієї дитини. Після року перепочинку знову мене відправили на дачу вже з двома дітьми. Таке відчуття, що вони мене просто хочуть позбутися. Хто сказав чи хтось вирішив, що справжній рай на землі виглядає саме так і ніяк інакше? Мирослав розповідає нашим знайомим, що бідненький живе в цьому запиленому і задушливому місті, нюхає запах вихлопних газів, бо змушений ходити на роботу і лише у вихідні приїжджає до нас на дачу. А нам, щасливчикам, пощастило — все літо там проводимо.
Про який відпочинок йдеться? Я залишаюся там із двома малюками, без будь-якої допомоги, інтернету, гаджетів та довідників. За розваги я взагалі мовчу. Моя головна турбота — стежити, щоб ніхто нікуди не вліз, ніхто нікуди не впав, не пропав, не втік. А у вільний час, коли діти сплять, я перу – вручну, готую їжу на електроплиті, прибираю за дітьми і вже скоро сама себе в дзеркалі не буду впізнавати. Спілкуватися тут нема з ким. Мирослав приїжджає у вихідні і все. Решту часу я сама.
Усі наші батьки на роботі. Можуть приїжджати лише на час відпустки по черзі. І бувають вони тут не для допомоги. Вважають за краще їздити на відпочинок, на море. Я ж змушена тут оздоровлюватися на самоті. Діти ще надто малі і з ними сильно не поговориш. Я вже й не знаю, як маю позбутися цієї дачі.
В мене вже немає сил. А якщо я кажу рідні, що волію жити весь час у місті, то заклюють, назвуть поганою мамою, нібито я не думаю про дітей і нічого для них не роблю. От і доводиться мовчати заради них.
Благо, зараз кінець осені, а попереду зима і весна. Є ще час, щось придумати з цією дачею…
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
