fbpx
життєві історії
Дідусь Павло не міг повірити в те, що в неділю люди не йдуть в церкву. Всі ми бачили сльози в його щирих очах. Та найгірше те, що в цей нелегкий для всіх нас час, серце дідуся зупинилося і попрощатися з ним, змогли лише найближчі люди, адже більше десяти людей, збиратися не може. Я впевнена, якщо б не ця ситуація в країні та світі, провести нашого дідуся в останню путь прийшло б все село і не лише наше

Все своє життя я прожила в домі з дідусем. Він був чудовою, щирою та доброю людиною. Він кожної неділі ходив на Службу Божу, а найбільшою його гордістю було те, що він, разом з нашими односельчанами, й побудував наш храм.

Як сьогодні пам’ятаю цей час, коли кожна хата в селі, по черзі, готувала обід для робочих на будові. Я так гордилась дідусем, тим що він жодного дня не пропустив, щоб вкласти часточку себе в цей Божий дім, який буде багато-багато років служити нам, нашим дітям, онукам…

Наша святиня побудована на горбочку, її видно з любого куточку села, а поруч – прудка річка. Цю красу неможливо описати словами.

Я була ще зовсім маленька, та пам’ятаю, як дідусь розповідав мені ці історії, тоді я думала, що все це якась дурня, та лише зараз я зрозуміла, скільки правди було в них. А розказував він ось що: “Колись, дочко, настане такий час, що хати будуть виростати одна за одною, наче гриби, вони будуть неймовірно красивими та біда в тому, що в них не буде кому жити, те ж саме буде і з Храмами Господніми, вони будуть оздоблені золотом та сріблом, та в один час, в них не зайде жодна жива душа”.

Ось і настав цей час. Я не думала, що доживу до такого, та що казати, сам дідусь не міг собі такого уявити, що на власні очі побачить те, про що колись сам говорив.

Коли до України прийшла ця недуга, що полонила весь світ, усі храми спорожніли… Дідусь Павло, хоча йому й було 92 роки, в цей час був при пам’яті. Так, він вже не міг останнім часом ходити в церкву, але в час Служби Божої він завжди сидів на ліжку і молився, молився, молився!

Він не міг повірити в те, що в неділю люди не йдуть в церкву. Всі ми бачили сльози в його щирих очах.

Та найгірше те, що в цей нелегкий для всіх нас час, серце дідуся й не витримало і попрощатися з ним змогли лише найближчі люди, адже більше десяти людей збиратися не може. Я впевнена, якщо б не ця ситуація в країні та світі, провести нашого дідуся в останню путь прийшло б все село і не лише наше. Він був шанованою людиною.

Я ніколи не забуду його настанови, і знаю, що з небес він молиться за всіх нас і за нашу неньку Україну!

Любіть своїх ближніх, творіть добро і моліться, моліться, моліться!

Господь обов’язково змилується над нами!

Автор – Наталя У

2.04.2020р

Передрук суворо заборонений!

Фото ілюстративне – olddnieper.org.ua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook