Раніше я була впевнена, що діти чоловіка від першого шлюбу не завадять нашому щастю, але нещодавно все змінилося, такий поворот мене не влаштовує!
Прямо перед весіллям у мене виник серйозний з батьками. Вони вимагали, а потім і слізно просили мене, щоб я не виходила заміж за чоловіка з дітьми. Але я, звичайно, прийняла самостійне рішення і зробила все по-своєму. А що з цього вийшло, зараз розповім, і вірю, що отримаю слушні поради.
Максим розлучився ще до нашого знайомства. Звичайно, його двоє дітей залишилися жити з мамою, а Макс лише платив аліменти і час від часу проводив час із сином та донькою.
Наскільки мені відомо, ініціатором розриву була саме колишня дружина Максима. Їй не вистачало вражень, вона постійно скаржилася на брак грошей і все в таке. Не дивно: коли є діти, вже не до гулянок.
Потім з’явилася я, і Максим знову почав жити. Це його слова, якщо що, не мої. Життя для нього завирувало новими яскравими барвами.
Ми зустрічалися близько року. Але мені на той момент вже було 29 років, а він був на 6 років старший. Тож довго зустрічатися, як у молодості, не було ніякого сенсу. І хоча я сказала мамі та татові, що за весь час бачила його дітей, можливо, раз чи два, вони були категорично проти мого шлюбу.
Забіжу вперед: весілля наше з Максом відбулося. Дякувати Богу, батьки не стали влаштовувати сцен і просто змирилися. Тож у той момент я була по-справжньому щасливою.
Після кількох місяців сімейного життя я відчула в собі певні зміни. Причина виявилася банальною та водночас несподіваною для мене: дитинка.
Максим, відразу видно, що досвідчений, допомагав мені, як тільки міг. Не відходив від мене, постійно радував квітами та якимись маленькими сюрпризами. Тож очікування малечі пройшло приємно й легко.
Після народження синочка Андрійка чоловік не перестав допомагати мені. Після роботи він завжди був зайнятий домашніми справами. Мені іноді було навіть якось завидно: він старший і все робить як на інстинктах. А я зовсім нічого не вмію, теж мені, молода матуся.
Але не подумайте, я не вважаю, що чоловік усім зобов’язаний жінці, а я можу тільки лежати і дивитися, як моя дитина росте. Я теж намагалася допомагати, чим могла. Тож наша маленька сім’я міцніла з кожним днем, у всіх сенсах. Поки якось до нас не зателефонувала колишня Максима.
Справа була в тому, що мій чоловік почав все частіше відпрошуватись із роботи зі зрозумілих причин. Аліменти він платив, але для його колишньої цього було мало. Я розумію, що двоє дітей. Але ж ти сама хотіла змінити своє життя. Одним словом, вона дзвонила, щоб повідомити, що їде до іншої країни. До сестри.
Там вона матиме можливість заробити трохи грошей для дітей, «чий тато не справляється зі своїми обов’язками навіть після розлучення». Так, ви правильно зрозуміли, що це цитата.
Тож їхні спільні діти тепер житимуть із нами. Бо більше їх нема на кого залишити. Рішення вже ухвалено, і міняти його ніхто не збирається. Фактично, квитки на руках.
Максим заспокоював мене тим, що він добре знає свою колишню. Працювати вона ніколи не вміла та не хотіла. Отже, вся ця розмова – не більше, ніж вистава. Повернеться вона максимум за півроку.
Тому турбуватися нема чого. Ну, наварити каші не на одну дитину, а на трьох. Я, мовляв, жодних змін навіть не відчую.
А ось для мене ці новини стали справжнім випробуванням. Я тут зі своїм малюком упоратися сама не можу. А ще двох додати хочуть. Та ще й яких, вони вже в школу ходять, дорослі. А ми ж ще ходити до пуття не навчилися. Яка каша?
Але чоловік на мої слова не надто й реагував. Сказав, що я сама потім втягнуся і ще сумуватиму, коли їхня матір повернеться. Ось у чому я була впевнена, так це в тому, що такого вже точно не станеться. У мене племінник є, і я навіть не знаю скільки йому років. До свого, звичайно ж, сорому.
Але що вдієш, якщо чужі діти мені до лампочки? Свій є, і я цьому рада, обожнюю його.
Першого дня, коли діти Максима прийшли до нас додому, у мене буквально тряслися коліна. Я не знала, про що ми могли б поговорити з ними. Що цікавить молодь у цьому віці.
Як результат, перші пів вечора я була кимось на зразок слуги-клоуна. Все пропонувала їм поїсти, подивитися телевізор, навіть розповідала, які у мене уподобання в музиці і як я співала у шкільному гурті.
А потім, коли я зрозуміла, що їх взагалі не хвилює жінка, з якою живе їхній батько, і що я за будь-якого розкладу буду для них відьмою – заспокоїлася. І просто дала їм спокій. Внаслідок чого пропустила вечерю, і діти дві години ходили голодними. А мені боялися зізнатися.
За тиждень ситуація лише погіршилася. За місяць я зрозуміла, що більше так не зможу. Забрала сина, речі, які змогла забрати, і поїхала до батьків. Вони мене, звичайно, прийняли. Але засуджуючий погляд іноді буває промовистішим за будь-які розмови.
Увечері зателефонував Максим. Він був дуже в поганому настрої. Тоді я сказала, що навіть якщо ми з ним більше не будемо разом, то буде краще для мене, ніж жити вп’ятьох під одним дахом. Мій емоційний стан точно буде вдячний.
Такого він точно не очікував, тож зменшив тон і попросив мене повернутися. Обіцяв, що сидітиме з дітьми сам. Але я знаю, що тоді його або понизять, або з роботи виженуть. Декретів для чоловіків у нас поки що не вигадали.
Бути домогосподаркою – це добре. Коли є чоловік, який тебе від усього вбереже. Але обслуговувати ще й двох дітей, яких я взагалі не знаю та й знати не хочу?! ну вибачте.
Навіть не уявляю, якими словами вони мене називають за спиною. А я маю їм готувати, прибирати, прати. З якого переляку? Чи їхня мати приїде і мені зарплату виплатить за працю? Аліменти вона брала, не соромилася.
Ось тепер сиджу і думаю, яка ж я була наївна й нерозумна, що влізла на все це. Але що робити тепер, не можу придумати. Як повернутися до чоловіка, але без його нестерпних дітей? Навіть думка про інтернат була.
Скажіть, це нормально взагалі, чи просто я така погана людина? Вже просто сама побоююся. Ось до чого доводить постійне хвилювання. Як же мені бути? Дуже не хочеться, щоб мій синочок ріс без тата.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
