Кажуть, баба Мотря друге століття розміняла. А сама вважає, що з весни їй пішов дев’яносто сьомий рік. Втім, цю цифру вона називала і в минулому і по за минулому році, коли я приїжджав у село.
На цей раз Мотрона Михайлівна зустрілася мені у колодязя з повними відрами. Хотів допомогти, не дозволила. Сама, каже, донесу.
Сама – її улюблене слово. Сама топить грубку і готує собі нехитру їжу, сама ходить і продуктових магазинів два кілометри, сама за городом доглядає…
Мені подобається привітність Мотрони Михайлівни, її протяжний окающій говорок. Немов мереживо неспішно плете.
– Нещодавно, – каже, – приїжджали рідні з міста, запрошували до себе жити. Що, мовляв, тобі туго однієї-то в будинку маятися.
– А ви?
– Відмовилася.
– Чому?
– Та куди ж я без всього цього! – бабка Мотря сплеснула руками, ласкавим поглядом повела навколо. – Тут мені, кожна берізка кланяється, кожна стежка своя… Іду – і все моє життя перед очима. З цієї стежці дівчиськом веселою, на річку бігала; по тій – з муженьком на покіс ходили…
Мені подумалося: стало бути, на схилі років Мотрона Михайлівна подумки своє життя повторює, а вона продовжувала аргументувати свою відмову переїхати до рідних в місто:
– Знову ж таки город шкода. І заняття, і харч свіжий: картопелька, цибулька, морква… У лісі -грібкі, ягоди… А там, в місті, що я буду робити? Небо коптити?
Це було переконливо, але я запитав:
– І за грибами-ягодами в ліс ходите?
Вона подивилася на мене здивовано:
– А як же не ходити-то? Хіба всидиш, коли краса в лісі така!
Мотрона Михайлівна так подивилася навколо, що я зрозумів: ось ця закоханість в рідну глухомань дає їй і довге життя, і не по роках фізичну фортеця, і бадьорість духу.
Я дивився на Мотрю Михайлівну так, як ніби ось зараз, несподівано зробив важливе для людства відкриття. А вона зрозуміла мій погляд по-своєму і схиливши голову, мовила сумно:
– Яке місто. Не ті вже роки.
Моє радісне почуття змінилося жалем: чим втішити людину, якій сто років? І я бовкнув:
– Туди поспішати не треба – ще ніхто назад не повертався.
– Так-то воно так. І життя тепер – тільки живи та радій. За адже пора і совість знати. Хоч як би прихопити чужого століття…
Ми попрощалися. Я побажав Мотроні Михайлівні доброго здоров’я. А через день після цієї розмови з нею трапилася біда. Йшла баба з лісу з повним кошиком малини. Йшла повз пасіки Петра Шалашова.
Чи то бджолам сподобався запах малини, то чи бджоляр, виймаючи з будиночків рамки з медом, сильно потурбував вулики – не знаю, що тому причиною – розлючені бджоли налетіли на бабку Мотрону. Жалили нещадно. З ніг збили в густу траву. Трохи живу жінки підняли стареньку і на руках принесли додому.
З’явився і бджоляр. Поки фельдшер не прийшов до бабці на допомогу, поїв Мотрону Михайлівну настоянками якихось трав з медом, а жінки розтирали ужалені місця саморобним зіллям.
Не дарма шістдесятирічний Петруха славиться в селі вченим мужиком – легше стало бабці Мотрі – вона відкрила свої блакитні очі, запитала:
– Ну, як Петре, мої справи?
Петро звернув «козячу ніжку» з махрою і спокійно сказав:
– Ще довго жити будеш.
Видно, бабка Мотря знала себе. Посміхнулася своєю звичайної доброю посмішкою:
– Твоїми б вустами та мед пити…
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
